Я з Бахмута. Прожила там 40 років, працювала в лікарні весь час, нормально все було. Син також там жив, квартиру мав окрему. А тепер я в Кропивницькому, в гуртожитку зі студентами живу, кімнату знімаю.

У нас там весь час гриміло з 2014 року. Ну, гримить і гримить, вже не звертали на це все увагу. У лютому 2022-го навіть не помітила, що щось у нас змінилося. Ходили ми на роботу, а все ще гриміло і гриміло. Коли почало вже сильно гриміти, особливо внучка сильно лякалася. А потім, уже у квітні, син каже: «Збирайся, мама, ми вже білети купили». Я те, що могла, в сумки повкидала, і поїхала.

Привезли мене в Кіровоград, тепер я тут і живу. А там і показують, і розказують, що Бахмута вже немає. Мені вже нікуди повертатися. Досі здається, що я сплю. Я не вірю в те, що в мене немає хати.   

А зараз мені так одиноко: діти поїхали в Київ, бо там знайшли роботу, то я тут одна. В мене тут немає якихось знайомих, щоб я з кимось спілкувалась. Залишилась одна на чужині.

Я від Фонду Ріната Ахметова получала допомогу гуманітарну: і продукти, і крупи, і консерви. Гроші я ніколи не получала. А зараз - день пройшов, і слава Богу. Перехрестилась, і все.