Пітонова Ірина Іванівна, учениця Комунального закладу «Ялтинський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1» Мангушської селищної ради

Війна – страшне слово. Війна - це жах. Вона не буває доброю, а приносить із собою біль, страждання, емоційні та фізичні травми на все життя.

Війна на Донбасі була розпочата російськими загонами, котрі вторглися у квітні 2014 року на територію українського Донбасу після захоплення Російською Федерацією Криму.

Нещодавно поставила собі питання: «Коли для мене почалася війна?». Думала дуже довго, згадувала всі моменти стосовно цієї важкої для всіх теми. Нарешті зрозуміла, коли для мене почалася війна . Від згадки мої очі стали потроху наповнюватися сльозами, тому що це був дуже важкий емоційний період для моєї родини.

Це було у серпні 2014 року. Я тоді була ще зовсім маленькою шестирічною дівчинкою, але зрозуміла, що означає це слово.

У моєї тітки, яка проживає у місті Ставрополь (Російська Федерація), було весілля, тому ми вирішили поїхати її привітати. Наша родина зібралася у довгу путь: я, мама, бабуся, дідусь та дядько. Дорога була дуже довгою, їхали майже добу. Нібито все було добре, відгуляли весілля гучно, на славу, але… Так, це страшне слово «але», яке означає, що сталося щось лихе.

Коли ми поверталися зі Ставрополя, почали стріляти, бомбити, нам було страшно, особливо мені, я не знала, що це і коли скінчиться. Нас тримали декілька днів на кордоні. В нас ледве-ледве вистачало їжі та води, ми спали просто неба.

Велика подяка жінці, яка запропонувала переночувати у порожній холодній хаті, яку господарі покинули з відомих причин. Там було холодно, незатишно, але це було краще, ніж спати на вулиці. Ми спали на підлозі, вкривалися своїми речами.

Було все: сльози, страх за життя. Саме тоді я зрозуміла: почалася війна. Все змінилося в один день. Ми не знали, чому нас не випускають. Виявилося, що ми були в сірій зоні, але потім, коли пройшло багато часу, нам нарешті подали знак, що можна рушати.

Ми рушили з місця і швидко пішли. Ми дійшли аж до Українського пункту перепустку. Те, що побачили, було жахом: розтрощені будівлі, розкидані речі, воронки від снарядів, плями від засохлої крові. На дорозі покинуті обгорілі автомобілі, понівечені речі. Ми прямували дорогою, жахаючись великих повалених дерев. На своєму шляху бачили багато чого... Нам дуже пощастило: їхали два автомобілі, які зупинились і підібрали нас.

Дорогою додому я думала, що таке буває тільки у фільмах про війну, але, на жаль, це сталось з нами у реальному житті. В один лише день сміх і радість змінюються на сльози, відчай та безнадію.

Я була дуже щасливою, коли повернулася на Батьківщину, на рідну землю, у свій будинок, у свою кімнату, коли побачила тата та бабусю, які турбувалися і чекали нашого повернення. Коли для мене почалася війна, тепер я знаю напевно. В один жахливий день, коли на це ніхто не очікував…

Війна, на жаль, ще не закінчилася, але я маю надію, що цей день вже скоро настане і наша Батьківщина нарешті буде щасливою і квітучою, а народ житиме у мирі та злагоді.