Перший день війни мені запам’ятався тим, що між нашими хатами пролітали російські вертольоти на Добропілля. Ми почули вибухи, тоді нам зателефонували свати і сказали, що їхню вулицю розбомбило. Перед цим зателефонували діти з Харкова і сказали, що їх бомблять. 

Шокувало мене все: я навіть не могла собі уявити, що розпочнеться така велика війна. Ми під Вугледаром проживали, в Катеринівці. Потрібно було поставити на чаші терезів життя своїх дітей і майно. Для мене було головне життя, тому ми виїхали.

Ми виїжджали самі. У нас була машина - сіли і поїхали. З нами свекор старенький, йому вже 87 років. Йому не хотілося виїжджати, але погодився, бо сам він себе не може утримувати.

Приїхали на Дніпропетровщину, і тут нам почали видавати гуманітарну допомогу. Ми тут поселилися. Дитина моя навчається. Тяжко, але стараємося триматися, бо є для кого. Коли війна закінчиться, ми повинні морально підтримувати своїх дітей.

Головне, щоб скінчилася війна, а далі буде все добре. Головне, щоб усі були живі.