Морозова Варвара, 16 років, ліцей № 4 «Успіх», м. Краматорськ

Есе "День, коли для тебе почалась війна"

Для мене війна була тим, що не можливе у наш час. Це страшні, давно завершені події. Але тремтячі вікна від літака, що пролетів поряд, переконували мене у зворотному.

Немає точної дати, кили саме почалась війна. У пам’яті закарбувались тільки події того моторошного дня. Маленька, я снідала і дивилась у вікно, як раптом почувся дивний, до того моменту не знайомий звук.

Стурбована мати бере мене на руки й несе у ванну, у середині вона застелена ковдрами. Я питаю, що коїться, нащо ми тут… У цей момент зникло світло. Це мене не дивувало, бо траплялось доволі часто. Здавалось, час зупинився, і скільки ми там сиділи, невідомо.

Люди змінились, вони стали більш похмурими, виходили на вулицю лише за потребами. На будинках з’явилися написи «Бункер». По місту ходили люди у військовій формі зі зброєю, іноді зупиняли мирне населення та прохали показати документи. Асфальт на дорогах почав руйнуватися, бо по ньому кожного дня проїжджала військова техніка, найстрашніше – це танки з важкою шипастою гусінню. Небо було сіре, постійно стояв гул від літаків-винищувачів.

Була й гарна сторона – про нас не забули. Раз на тиждень приїжджали вантажівки з волонтерами, їжею, медикаментами.

Новини про події на сході лунали на всіх телеканалах. Щодня говорили про загиблих і постраждалих. На моїх очах з’явились сльози, коли я чула про моє місто. День тому в сусідній будинок влучив снаряд, а вже сьогодні я бачу це в новинах. Неймовірний жах охоплював мене. Усі відчуття загострені, мій емоційний стан нестабільний. Страх, занепокоєння, нерозуміння, жаль, тривога в один момент поєднувалися воєдино.

Незважаючи на те, що мої батьки були також занепокоєні, вони підтримували, заспокоювали мене. Одного дня за мною приїхала бабуся і забрала на місяць до себе. Ми їхали в іншу область, нас зупинили на блокпості для перевірки документів. Поруч стояв автобус з мирними громадянами, з нього виходили чоловіки. Деяких парубків затримали. Люди почали прохати, щоб їх відпустили, жінка плакала і благала не чіпати її сина.

Мене з бабусею пропустили, чоловік у військовій формі автоматом показав нам напрямок руху. Я запитувала бабусю про ту ситуацію і чого волала та пані. Відповідь була короткою: «Її сина забирають на війну».

Через місяць я в рідному місті. На будинках майорить жовто-блакитний прапор. У моєму класі з’явилися нові діти. Учитель називає їх переселенцями. Я починаю з ними спілкуватись, вони розповідають свої історії, що лякають. Більшість із них вже ніколи не повернуться додому. Деякі втратили одного з батьків, родичів, друзів, домашніх улюбленців. У кожного своя історія, але їх всіх об’єднує війна.

Іду стежками рідного міста сьогодні, я бачу всміхнених людей, величезний прапор, що дає відчуття безпеки. Звуки сирени і гул від пострілів змінився на пташиний щебет. Усе більше людей починають говорити рідною, солов’їною за власним бажанням. Народ ідентифікує себе українцями. Я можу вільно гуляти по місту, не хвилюючись про себе і своїх рідних. Мабуть, це мир для мене – бути вільною у своїх висловлюваннях і діях. Але присмак війни досі залишився в нічних кошмарах.