Я з міста Дніпрорудне Василівського району.  Виїхали ми в липні 2022 року в Запоріжжя. Зараз тут винаймаємо квартиру. Війна нас так зачепила, що на нервовій почві чоловік мій став глухий. Тепер група інвалідності третя. Його брата теж забрали, він також інвалід. 

З нами виїхав син, йому тоді було 20 років. То на останньому блокпосту перед сірою зоною мало не забрали ті орки сина. Дуже тяжко виїжджали. Вони не розуміють що в 20 років у сина може бути свій автомобіль. Другий раз я б, напевно, таке не пережила.

Коли виїжджали, чотири дні стояли там під Василівкою на жарюці. І все чекаємо, що скоро додому. Бо виїжджали з однією сумочку - все бігом попхали. 

Зараз отримуюємо ВПО, а що далі -  чи дадуть нам ці виплати ВПО, чи ні, за що жити - не знаю. Тут мені зробили операцію, щитовидну залозу видалили. Зараз лікуюсь постійно, бо я онкохвора. 

Тепер у нас, виходить, три інваліда в одній сім'ї: я, чоловік і його брат. Ще діти виїхали з Енергодару в серпні, як вже перестали випускати атомників. Вони швиденько зібрались. Онуку тоді було вісім, і внучці був рік. В Балках залишились батьки, бо виїхати ніяк було. Мій батько після інсульту і мама чекають нас вдома. 

Шокує, що ми оце в 50 років залишились бомжами. Немає за що жити, якщо ВПО заберуть. Коли воно закінчиться, не знаємо. Чекаємо, сподіваємось. Нашим хлопцям там також тяжко. В нас дуже багато знайомих які там воюють. Тож стараємося допомогти, донатимо. Я шкарпетки плету, хлопцям відправляю.