Я з Маріуполя. До війни моє життя було прекрасним. 

24 лютого я прокинулась о 4:30. На роботу мені на вісім. Взяла телефон, дивлюсь соціальні мережі: війна! Чоловік теж раніше встав і у вітальні телевізор дивився, але там ще нічого не повідомляли. Ми почали телефонувати знайомим по інших містах, сину. Син був у Києві. Він сказав, що там уже гупає. А потім і ми почули вибухи із західної частини міста. 

На роботу вже сказали не виходити. Ми думали, що як у 2014 році, зі східної сторони постріляють трошки, не думали, що так місто у коло візьмуть. У цей же день заправили машину, потім дивимося: одні виїжджають, інші виїжджають. А чоловік каже, що будемо вдома сидіти. Досиділися до 23 березня, коли наш дім згорів. Потім, коли вже всі почали виїжджати на свій страх і ризик. Ми виїхали через Бердянськ, у бік Запоріжжя.

Дуже складно було виїжджати. Фільтрації, на щастя, не було ще, ми фільтрації дуже боялись. Чоловік – військовий пенсіонер. Ми боялись, що якщо його десь на блокпостах перевірять, то заберуть. Хоч і пенсіонер, але самі розумієте. 

Ми проїхали 25 блокпостів. У нас нічого не залишилось. У нас кіт у кошику і одна сумка з речами. І на кожному блокпості з такою насмішкою, особливо кадирівці, запитували: "А чому у вас так мало речей?" Дивишся на них і думаєш, а як тобі сказати, коли у нас ні дому, ні міста немає. 

Чоловіка кадирівці скрізь роздягали, дивилися на тіло. Татуювання шукали. А один запитав, чому наш кіт так труситься. Боїться, напевне. А в мене запитували паспортні дані: де прописані, коли народилися, я і чоловік, де проживаємо. Напам'ять.

А один говорить: "А чому ви їдете на те Запоріжжя? Скоро з вашим Запоріжжям буде те саме, що й з Маріуполем. Їдьте в Крим, в росію, там добре". Ми відповіли: "Ні! Ми їдемо в Запоріжжя".

Найжахливіше враження - це літаки. Одного дня я їх нарахувала 15. Всі маріупольці виснажені морально. Нічого хорошого немає. З усіма підтримуємо зв'язок. Тим, що залишились на окупованих територіях, там тяжко. Батьки і досі там.

Іноді можу впоратися із психологічними проблеми, буває плачу так, що зупинитися не можу.

Вже коли ми виїхали з Маріуполя, люди дуже добре ставилися, дуже допомагали. Спочатку поїхали до знайомих на захід України. Там безкоштовно нас поселили. Ми у них жили деякий час. Зараз в центральній частині України живемо.