Ми з Маріуполя. Я і батько. Я лікар, 27 років пропрацювала в Маріупольському протитуберкульозному диспансері. Працювала головним лікарем останні 17 років. Мій батько - викладач в інституті, доцент. У нього стаж роботи більше 50 років. 

На жаль, нам довелося втратити все в Маріуполі. Ми втратили родину, чотири квартири і дім. Виїхали 3 квітня 2022 року. Дорогою нашу машину обстріляли. Ми були поранені. У мене куля досі в грудній клітці. Батько був поранений в гомілку. Ми стікали кров'ю. 

Я батькові в дорозі надавала допомогу. Ми один одного перев'язували. Ледве-ледве доїхали до Запоріжжя. Два тижні лежали в лікарні. Його там оперували. Потім ми поїхали в Ужгород. Зараз ми тут і перебуваємо. Я працюю в центрі "ЯМаріуполь" лікарем.   

У 2014 році Маріуполь не був окупований, тому ми не виїжджали. Коли почалась повномасштабна війна, я лежала в лікарні, батько був удома. Наш район тоді ще не обстрілювали. Усвідомлення прийшло з 2 березня, коли почали інтенсивно бомбити лівий берег, на якому ми жили в Маріуполі. 

Мене шокував найбільше цинізм, коли російські льотчики цілеспрямовано випускали бомби на житловий сектор, на лікарні. У нас будівля лікарні була повністю зруйнована авіабомбами.

Шокувало те, як люди залишились без води, без їжі, без укриттів. Як вони виживали. Шокувала цифра загиблих по Маріуполю.

Нічого не було. Ми спускали з батареї воду, ми топили з дахів сніг. Якісь продукти із запасів вдома були. Ліки теж не всі були. Я виписалась з лікарні, мені призначили курс лікування в кардіології, у мене не було цих ліків. Щось із першої допомоги було. Я лікар, я розумію який має бути об'єм медикаментів вдома. Був, але неповний. 

Поки ми були в Маріуполі, ми стикнулись з пеклом. Потім, коли ми виїхали, стикнулись з відсутністю житла, дорожнечею на оренду, відсутністю роботи. З емоційним станом тяжким, що ми все втратили, і що не знаємо, що з нами буде завтра. 

В Ужгороді зовсім інше життя. Тут тихо, спокійно. Хороше місто, нам подобається. Але якби це було за інших обставин. Поки Ужгород для нас фінальна точка. Але ми живемо в такий час, коли не знаємо, що буде завтра. Можливо, доведеться щось змінювати. 

Мені робота допомагає відволіктись від негативних емоцій. В центрі "ЯМаріуполь" ми надаємо допомогу жителям Маріуполя, які перебувають в Закарпатті. Я зустрічаюсь з людьми, надаю медичну допомогу. Мене мотивує, що я не випала з життя. Тато вдома. Намагається ходити по місту, дивитись, теж якось відволікатись. 

Я думаю, що війна затягнеться надовго. Я не впевнена, що наше місто Маріуполь звільнять. А якщо звільнять, то воно буде непридатним для житла. Але, я вважаю, що Україна все-таки переможе. Я думаю, три роки ще буде тривати війна. Не менше. 

Майбутнє своє я бачу дуже туманним. Я не уявляю, де ми опинимось і що з нами буде. Я не знаю. Я не звикла жити одним днем, але можу сказати, що зараз ми так і живемо.