Іваненко Софія, учениця 11 класу Одеського торговельно-економічного фахового коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Батарейна Олена Станіславівна

Моя Україна майбутнього

На вулиці двадцять трете лютого, я йду домому пішки і так світить сонце, ніби на вулиці весна, ніби зараз почнуть співати пташки і клумби заквітчають червоними тюльпанами. Але ж спіткала мене невдача, на завтра потрібно вивчити величезний вірш, тоді це була найбільша проблема, яка не давала мені спокою.

З горем навпіл я все ж таки вивчила той вірш та збиралася лягати спати й мріяла, хоч завтра, не піти до школи. Туди я так і не повернулася..

Я прокинулась десь о п’ятій ранку і не зрозуміла, чому на кухні горить світло: «Напевно хтось захотів води попити», - подумала я, й знову поринула у свої солодкі сни. Дзвенів будильник, а світло на кухні все ще горіло, побачивши заплакану  матір, я все зрозуміла. Чутки про війну вже давно оповили суспільство, але як в це можна повірити? Як прийняти те, що твоє життя постійно у небезпеці, що невинні люди гинуть кожної хвилини, що діти залишаються без батьків?

Ще ніколи не було такого страху в очах у батька. Він боявся не за себе, а за нас з братом. Ми повинні були виїхати у Молдову, але я сказала, що не покину тата, я не залишу його у пітьмі, один на один з цим жахіттям.

У той момент мій світ було знищено, понівечено, розбито й розідрано на мільйони шматків. Тільки тоді я зрозуміла, що мир в країні це так важливо. Мир – це спати в піжамі, а не у кофті та штанах, щоб у будь-який момент бути готовим бігти до укриття . Мир – це слухати спів пташок, прогулюватися нічним містом, ходити у кіно з друзями, їсти найсмачніше морозиво на набережній в Одесі і не слідкувати за сигналами тривоги.

Мир – це коли ти живеш у своєму будинку, у рідному місті і не боїшся втратити близьких. Насправді так мало треба для миру, лише здоров’я і родина поряд, але зараз дуже багато мешканців позбавлені навіть й цього.

Я вірю в те, що Україна вистоїть і переможе, і всі зможуть повернутися до своїх відбудованих міст. Люди вийдуть на улюблену роботу. І, здається, навіть сонце світитиме по іншому. Україна майбутнього для мене – це вільний рух наших кораблів у Чорному морі, це український прапор над драмтеатром у Маріуполі, це працююче підприємство «Артемсіль» у Соледарі, це можливість літати з Києва, а не з Варшави чи Кишиніва, це найпотужніша й найрозвинутіша країна у світі, з найкращими людьми.

Ми стоїмо пліч-о-пліч вже більше ніж півтора року. Хтось готує їжу пораненим у госпіталі, хтось допомагає на інформаційному фронті, збирає кошти, безкоштовно проводить психологічні консультації. Найвища подяка нашим ангелам-охоронцям – нашим воїнам, які кожного дня не шкодуючи себе боронять нас і нашу землю.

У день, коли Україна переможе одночасно здійсниться найзаповітніша мрія мільйонів . Люди вийдуть на вулиці й кричатимуть від радощів. Татусі й матусі повернуться до своїх дітей і нарешті почнеться біла смуга, найкращий період у нашому житті. Але потрібно розуміти, що кінець війни – це початок не менш складного шляху відбудовування. Разом ми зможемо, пройдемо крізь усі перешкоди. Україна розквітне! Постане з попелу! І назавжди залишиться вільною!