24 лютого 2022 року до нас прийшла війна. Ми почули про це у новинах по телебаченню. Це був шок, бо ми зрозуміли, що від нас нічого не залежить. Для двадцять першого століття це була дикість! Найбільший страх вселяло те, що вторгнення було несподіваним: ми не знали, що буде далі, й не встигли запастися продуктами й ліками. За два-три дні спорожніли полиці в аптеках і продуктових магазинах. Ми придбали найнеобхідніше - витратили всі гроші.

Зараз становище покращилося: маємо все, що треба.

У моїй родині все лишилося, як до війни: хто працював — працюють і далі, пенсіонери отримують пенсію. Оскільки в нашому місті було відносно спокійно, ми вирішили не їхати за кордон, хоч і отримували запрошення.

Зворушив волонтерський рух: люди піднялися, й почали збирати на потреби для військових. Я теж брала в цьому участь, допомагала у міру сил і можливостей. 

Майбутнє бачу мирним — для дітей і для онуків; решту заробимо, це не так важливо. Звісно, хочеться, щоб війна закінчилася нашою перемогою. Майбутнє бачу мирним — для дітей і для онуків; решту заробимо, це не так важливо. Зараз усе матеріальне, сімейні незгоди відступили на задній план, і єдине, про що шкодуємо, що не цінували мирне небо і все, що маємо.