Ми з чоловіком і шестирічною дитиною жили у Кремінній. Зранку прокинулися о п’ятій годині, почули вибухи. Так і зрозуміли, що почалася війна. Ми у 2014 році на три роки виїжджали, потім повернулися назад. І у 2022-му, як пішов наступ, так і зрозуміли, що потрібно тікати заради дитини. Ми виїжджали своїм ходом. Я вже не пам’ятаю, все було на емоціях.

По-перше, виникли фінансові труднощі, ще й морально було важко і нам, і дитині. Чоловік захищає Україну з перших днів. Дуже переживаю за нього, щоб повернувся живий.

У нас немає своєї домівки. Знаю, що є рідний дім, а туди поїхати не можу - це найбільше шокує.

Було дуже зворушливо, коли люди в місті почали згуртовуватися пропри те, що не було світла, води, газу. Люди  згуртувалися і допомагали один одному виживати.

Ми зараз у Лебедині, тому що поруч живе чоловікова сестра. Він не хотів нас кидати напризволяще, тож ми приїхали сюди.

Я не знаю, коли війна скінчиться. Хочеться, щоб якнайшвидше. Мрію про перемогу і мирне небо над головою.