В перший день війни ми були у себе в домі. Спали, ще чоловік був живий; прокинулися від того, що десь щось вибухнуло. Пішли подивитися до вікна – нічого не побачили, включили телевізор, і попали на виступ президента. Так і дізналися.

Коли був обстріл, попало до сусідки у двір. Чоловіка мого ранило, я його везла в Херсон на операцію, але він не доїхав - помер в дорозі. Тепер сама живу. 

Ще й від обстрілів побило дах, хата тече, дуже важко, і словами не передати. Дякувати добрим людям, мені допомагають. Коли нас окупували, гуманітарної допомоги не було, не було води, хліба. Пенсію я дев’ять місяців не отримувала, але якось жили. Картопля була в погребі - варили і їли. Світла також з самого початку не було, але якось вижили. Смерть чоловіка - це для мене найбільша травма, найбільший шок.

Ми нікуди не виїжджали, тут жили в окупації, було страшно, але нас звільнили. Як наші прийшли, як Україна прийшла, то краще стало. Зараз життя починає потроху налагоджуватися в місті. Допомогу почали видавати, трішки легше стало. Якби ж воно все налагодилося! 

Мені здається, що цій війні - ні кінця, ні краю. Довго це продовжується. Хотілось, щоб скоріше зупинилось, бо стільки біди принесла ця війна в нашу країну! Потрібно, щоб вона швидше закінчилася.