Мешканці Маріуполя бачили, як наполегливо росіяни знищують місто, і все менше лишається місць, де можна сховатись від обстрілів  

Перший день війни був дуже жахливим. Я працювала на «Азовсталі» в нічну зміну. Пам’ятаю, як о пів на п’яту почались прильоти. Я не розуміла, що коїться. Ми всі були дуже налякані. З нічної зміни їхали під обстрілами. Я чітко пам’ятаю, як в автобусі додому їхала, і в усіх людей були налякані сірі обличчя. 

Не було їжі, води, комунікацій. Ми добували їжу, готували на вогнищі, добували воду, і це все було під обстрілами. Ми лягали на землю. 

Коли підірвали драматичний театр і розбомбили центр, ми переховувались в Приморському районі. Ми зрозуміли, що далі - тільки смерть. У нас не було автівки. 

Ми побачили, що люди кудись ідуть з рюкзаками, і вирішили йти пішки в сторону Мангуша, але по дорозі нам зустрівся волонтер. Він - хлопець безстрашний, вивозив людей. 

Він нас в дуже стару машину всіх загрузив і повіз через блокпости, де нас під дулами автоматів не хотіли пропускати. Йому сказали, що якщо ще раз побачать, вони його розстріляють. 

Він нас вивіз в Мангуш і не взяв нічого, тільки сказав: «Пообіцяйте лишитись живими». Розвернув машину і поїхав назад в Маріуполь - вивозити людей. Цього хлопця звали Євген. Я дуже сподіваюсь, що він живий, він в моєму серці буде все життя. Я була дуже вражена, що він нічого не боявся, все робив для людей. 

Мене шокувала цинічність людей, які говорять на одній мові з нами, і котрі нас лишили всього, і навіть життя. Дивлячись нам в очі, кажуть: "Ми вас звільнили", при цьому стоять з автоматом, направленим на нас. Я цього ніяк не могла зрозуміти.

Слава Богу, ми всі цілі, живі, але ми всі по різних куточках України, в плані житла і роботи - хто як влаштувався. Де є робота, там і живуть. Мої діти дуже подорослішали. 

Нам довелось до спеціаліста ходити з онуком, щоб якось йому допомогти. Вже не буде життя, як було раніше, - це не вилікуєш. 

Перш за все я дуже хочу бачити майбутнє нашої країни мирним, вільним. Я ніколи не хочу бачити нічого, пов’язаного з Росією. Я дуже хочу, щоб наші люди були впевнені в собі й закохані в свою країну. Щоб люди жили, як перед Богом, щоб людина могла чесно дивитись в очі своїй дитині і зробила все, щоб дитина була щаслива. Щоб це були не тільки слова, а вчинки. Я хочу, щоб ми жили в мирній країні, щоб мої діти отримували освіту, працювали в нашій країні, бо ми хочемо жити  у себе вдома.