Син дуже люблить сніг. На півдні це рідкість. Якщо й випадає, то відразу розстає. Щодня він з однокласниками чекав, щоб сніг пішов й вони могли пограти в сніжки. Вранці 24 лютого прокинувся не від слова "сніг", а почув від батьків:"Війна!". До школи  вже не пішов. У зруйнованому класі на дошці так  і залишився напис: "23 лютого. Класна робота"

В перші дні намагались відволікти сина від новин. Спочатку сприймав як жарт, гру. А потім став дуже серйозним і навпаки почав заспокоювати дорослих, щоб не боялися, бо все буде добре.

Найстрашнішими під час війни були дати : ніч з 12 на 13 березня  2024 р. - масовий ворожий артобстріл села, коли все село ховалось у шкільному підвалі, саме туди приносили й перших загиблих й поранених. 13 лютого 2023року - смерть батька.

Справлятися психологічно допомогли психологи.

Я (мама) і старший син спілкувались по 10 сеансів з психологами. Старший ходив на глинотерапію, відвідував дитячий табір від СОС "Дитячі містечка" з психологічною реабілітацією. Я по роботі відвідувала тренінги "Як подолати стрес", "Надати першу психологічну допомогу"

Під час війни стикнулися з гуманітарними проблемами, а саме з відсутністю води. Миколаїв - місто без питної води.

Ми вже звикли ходити з "баклажками" до точок видачі. Продуктову допомогу отримували ще на початку переселення в Миколаїв.

На запитання "Які зміни принесла війна у ваше життя?" мій син відповів так.

Історія нашої родини схожа на 1000 інших, кожна з яких пече й болить. Проте своя, мабуть, завжди буде  найстрашнішою. Ще 23 лютого я йшов до школи і розповідав однокласникам, що у мене народився брат і як багато я допомагаю мамі й тату. 24 лютого моя родина прокинулась від телефонного дзвінка дідуся з повідомленням, що почалась війна. Батьки цілий день дивились новини, щомиті оновлювали фейбук і телеграм аби нічого не пропустити.

Я не розумів, що діється й просто радів, що не пішов до школи. Ввечері цього дня десь далеко було чути звуки схожі на грім. Але яка гроза в лютому?

Мама з татом метушливо бігали по хаті й збирали речі: документи, теплі ковдри… Потім ми пішли до школи, бо саме там було укриття. Це була моя перша ніч у сховищі. Людей було небагато. Все сприймалось просто як гра. Десь от-от мав з’явитись супермен  і сказати, що все добре. Вранці ми повернулись додому. На вулиці і в повітрі стояла дивна тиша. Ми пішли від бабусі й дідуся, щоб вся родина була разом.

За селом їздили ворожі танки, але й тоді не вірилось, що це щось серйозне.

Одного дня по вулиці проїхала москальська БТР, я побачив її у вікно. Вони просто проїхали. Пізніше я краєм вуха чув, що за селом був бій і це просто один уцілів й заблукав.  Батьки перешіптувались між собою, намагались відволікти мене від новин  мене й приділити увагу.   12 березня звуки грому стало чути дуже близько. А ще незрозумілий свист.

Ми знов у сховищі. Як тут багато людей! Тісно, душно, страшно, немає світла й тепла. Чомусь земля двигтить. Мене знудило.  

Але ж я сильний! Я не плачу і нічого не їм. Я мушу допомогти мамі й переживаю за молодшого брата. Аж ось хтось крикнув: «Евакуація!!!» я не знав, що це за слово. Ми вийшли зі сховища. Зі швидкістю світла сіли в автомобіль. Мама казала, щоб я не дивився на школу й вулицю по якій ми їхали. Звідкись було багато скла й ям на дорозі.

На в’їзді в село згорений «Камаз». Запах диму, вогнище… 

Ми приїхали до сусіднього села. Поселились у родичів. До нас прийшла якась тьотя й принесла речі. «Для чого? У мене ж дома все є…!» Через тиждень ми виїхали звідти. Були в місті. 29 березня – мій день народження, мама дивом десь купила торт. Вранці був дивний свист і знов гроза… Цього дня було зруйновано обласну адміністрацію… Знов «евакуація». Моя родина виїхала на Тернопільщину.

Знов люди несуть нам речі, картоплю, співчувають. І я кажу: «Мамо й тату, а давайте і ми, коли повернемось додому, будемо всім допомагати».

Я думав, що то просто подорож, яка чомусь затягнулась…У мене немає друзів. «Навіщо? Я ж скоро поїду додому!» 11 листопада 2022 року родина раділа звільненню Херсону, бо це означало, що мій дім теж вільний. Але спочатку треба там навести порядок. Тато поїхав на Миколаївщину, а ми лишились. 13 лютого його не стало. Тепер я  в родині за старшого. Ми повернулись до Миколаєва.

Я поїхав до пораненого села. Розбита церква, зруйнована школа,  будинки без вікон й дверей, побиті дахи, зграї блукаючих собак. Люди почали поступово відновлювати свої домівки.

Влада обіцяє відбудувати амбулаторію. За відновлення школи поручився "Червоний хрест". Вже розібрано завали. Ми так і навчаємось дистанційно, чекаємо встановлення тимчасового освітнього простору. Десь чути гучні звуки. що долинають із сусідньої Херсонщини, у небі видно стовпи диму. Я ще не повернувся додому. Мама каже, що багато бюрократичних питань, нам відмовили у програмі єВідновлення, тому стараємось самостійно зробити ремонт.

На даний момент ми живемо у Миколаєві. тут постійно чути тривоги, бувають "гучні" дні й ночі. Дуже страшно. Але тішить думка, що ми вдома, на своїй землі.  

Але потім знову настає тиша й місто повертається до свого життя. Я вражений жителями, які в дні повного блекауту 28-29 листопада під звуки генераторів продовжували працювати. Я впевнений, що всі вони мають вогні в серці, які зігрівають, дають сили й рухають вперед. А ще дякую кожному воїнові за те, що вони роблять для мене й мільйонів мешканців України!

Я вірю в перемогу добра!