Верещака Олександр, учень 9 класу Комунального закладу "Русько-Лозівський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зимонин Микола Анатолійович

Війна. Моя історія

Моє життя перевернулося з ніг на голову і пішло шкереберть двадцять четвертого лютого 2022 року. Ми були вдвох з мамою, а тато був у відрядженні. О четвертій годині ранку я прокинувся від потужних вибухів. Мама забігла до мене в кімнату і сказала: «Сашко,ти тільки не лякайся, швидше спускаємось у підвал,почалася війна». Я швидко одягнувся, взяв свій телефон та ліхтарик та миттю спустився в підвал. Матуся почала дзвонити рідним та татові, а я листувався із друзями.

Так ми просиділи близько трьох годин. Матуся намагалась не хвилюватись і тому я не нервував. Світла не було і тепла теж.

Одного разу біля дому проїхав танк і почалася стрільба. Ми стрибнули у підвал (дякувати Богові, він був у домі). Будинок тремтів, і відчувався запах диму, але ми трималися. В домі була лазня, це нас і рятувало від холоду, але ми спали в шапках. Десь за тиждень до нас приїхав матусин брат з сім’єю. Нам стало легше.

4 березня був мінометний обстріл. Це було дуже страшно. Ми знов сиділи у підвалі, а мій молодший брат казав, що він не хоче вмирати, бо він ще маленький. У підвалі завжди стояла ікона і горіла лампадка. Коли ми вилізли з підвалу,то побачили, що в нас вибиті вікна.

З 15 березня ми були вже під окупацією. Їжа закінчувалася. Дуже хотілося хліба,а його не було. Матуся готувала оладки на воді замість хліба. 27 березня російські вояки прийшли до нас з автоматами і забрали легковик мого дядька. Ми з Павлом дивилися у вікно і плакали, але їх це не зупинило. Нам неодноразово пропонували евакуюватися до росії, але ми навіть про це і не думали.

Бо наша рідна земля і дім тут, в Україні. Весь цій час нам було важко без тата. Ми дуже за нього хвилювалися, бо він жив в автівці в Запоріжжі. Я вже не пишу про постріли, бо ми до них вже звикли.

30 березня до нашого подвір’я під’їхав фургон,з якого повилазили п’яні вояки і почали ногами колотити по воротах. На наше запитання, що їм треба, вони відповіли, що наша домівка повинна бути спостережним пунктом. Дорослі намагались їх зупинити, але їм було байдуже. Нас врятувало те, що їхав їх командир та їх забрав.

Ми всю ніч не спали, бо дуже було страшно. Рано вранці ми покидали речі в нашу автівку і поїхали ховатися до мого дядьки.

Через тиждень ми з мамою наважились відвідати нашу дім, але повернутися туди ми не могли. Я дуже мріяв зустріти батька. У селі проходили обшуки. І нашу домівку теж обшукали. Вибили вікно і залізли у хату. Це було жахіття. На підлозі валялися речі. Ми опанували себе і все прибрали. Після цього ми вирішили повернутися додому. Це було 19 квітня.

З 24 квітня було дуже гучно. Коли ми додзвонювалися до тата, то він нас заспокоював, казав, що нас скоро визволять. Останні п’ять днів ми сиділи у підвалі, бо навколо все гуркотіло і горіло. А потім зайшли наші.

29 квітня ми зв’язалися з татом, і він нам сказав, що ми можемо евакуюватися. Матуся в це не вірила, а я знав, що нас врятують. Ми швидко зібралися, сіли в машину і поїхали за моїми родичами. Всі машини вишикувалися в колону і по команді поїхали до Харкова. Було страшно, бо все кругом гуркотіло, земля тремтіла. Коли ми побачили наших хлопців, ми були дуже раді. Увечері ми були вже у Полтаві та зустрілися з нашим татом. Це були найзворушливі хвилини в нашому житті! Залишилось ще трішки - і перемога буде за Україною! Слава Україні і нашим воїнам!