Я з села Полтавської області Кременчуцького району, мені 60 років. Дуже переживаю за цю війну, плачу. В мого племінника вбили сина - це біль дуже велика. 

Коли нам сказали, що війна, ми не вірили. В росії моя двоюрідна сестра живе, я і не могла подумати, що таке лихо настане.

Онук не встиг і місяця послужити, як привезли в труні. В мене дітей немає взагалі. Мені сестри діти як рідні, от душа і кипить. Звісно, таких багато хлопців молодих, невинних пропали. 

Ми допомагаємо, чим можемо: зносимо в сільську раду і речі, і харчі. Возять волонтери.

Я шокована, що таке в Бучі. І в Кременчузі стріляють, і в Миргороді. Все це недалеко, і там люди живуть невинні. І що тому путіну треба було! Він так всіх зомбував, що я не можу передати.

Приємно що у нас люди згуртовані. Всі один одному допомагають, діляться усім, чим можуть. От це мені приємно - нас не побороти. Як не знущаються все життя над нами, а ми все одно живемо, дбаємо один за одного. У нас одне горе, і ми всі розуміємо один одного. От за це я рада, що у нас такі люди.

Я не знаю як, але окупантів треба вигнати. Нехай наводять порядки у своїх містах, селах, де вони живуть, а не лізуть до нас.