Я жила у Бахмуті, все було у нас добре. Мені 50 років. 

Початок війни - це був шок. Все так швидко пролетіло, і все кипить в душі. Звісно, ніхто не очікував, що буде війна і люди будуть так страждати. Мені тяжко навіть розмовляти про це все.

Ми виїхали через три місяці, коли вже почалися прильоти, почало вбивати людей. Ми виїхали з однією сумочкою і документами. Надіялися, що повернемось через місяць. Розраховували, що все буде добре.

Коли ми були там, то ще магазини і аптеки працювали. Ліки були. Ми виїхали ще до літа, коли там вже страшне дуже почалося.

Не знали, куди виїжджати, ми просто рятувалися. Бо тоді били і по Слов’янську, і по Краматорську. Було дуже страшно, дуже багато людей загинуло, тому ми виїхали. Залишилися в Дніпрі.

Шокує загибель людей. Дітей. Воїнів. Шокує, що ми залишилися без нічого, немає свого житла. У нас зовсім нічого немає, а треба якось виживати. Це все дуже тяжко, особливо коли немає ніякої підтримки. Якщо було б забезпечення житлом, то було б легше. І де жити далі - ми не знаємо і зрозуміти не можемо, живемо сьогоднішнім днем.

Дякую волонтерам і гуманітарним штабам, і Фонду Ріната Ахметова. Ми отримували продуктові набори від нього. 

Хотілось би, щоб війна закінчилася. Цього багато людей чекають.