Новожилова Олександра, 9 клас, Комишанська ЗОЖ 26 ХерсонськоЇ міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Потапова Анжела Юріївна

"Війна. Моя історія"

Може, ви й знаєте мене, але ніяк не мою історію.

Я народилася в місті Часів Яр. Воно знаходиться під Бахмутом, на сході України. У далекому 2014 році, ми з мамою покинули своє рідне містечко, переїхали до Херсона, рятуючись від війни. Ми думали, що все буде добре. Та не так сталося, як гадалося. Ситуація дежавю, якийсь дикий сюр - у Херсон, в мою другу домівку теж прийшла кривава війна.

24 лютого я прокинулась від того, що мама телефонувала до бабусі. Спросоння, зовсім нічого не розуміючи, я взяла до рук телефон і побачила багато повідомлень від знайомих та друзів. Всі писали мені писали про те, що почалась війна. Війна!!! Знову!!! Тільки ці два слова тоді стояли у мене перед очима, наповненими сльозами болю.

Виїхати ми не змогли, тому що боялися. Ми знали про багатьох, хто загинув у дорозі від обстрілів, серед них, навіть, були мої знайомі. А через деякий час окупанти зовсім закрили доступ до виїзду з Херсону.

Рашисти зайшли в місто дуже швидко. Занадто швидко. Лунали постріли та вибухи. Відчуття не з приємних, коли після кожного з них у тебе по тілу пробігає табун велетенських вогняних мурах.

Мирні люди виходили на оборону, щоб протистояти до зубів озброєним загарбникам. Я чула, що оборонців було людей п’ятдесят і що майже всі вони загинули. А ми в цей час у своїх домівках все це чули - я все це чула, чула як їх усіх розстріляли з автоматів та танків.

Заради безпеки, під час обстрілів, ми з мамою виходили на загальний коридор будинку, і майже всі сусіди з поверху приєднувалися до нас.

Ми брали стільчики та сідали трохи подалі від дверей. Все це так, на всякий випадок. Мама пояснювала, що у разі обстрілу, можуть полетіти двері, тому я слухала її і робила те, що вона скаже.

Одного разу, сидячи у коридорі та розмовляючи з сусідами, раптом почула, як над будинком пролетіли винищувачі. Мої руки затремтіли і я навзрид заплакала, я думала, що винищувачі знищать будинок…

Авжеж, цього тоді не сталося, але такі моменти страху та відчаю часто повторювалися.Та я більше не плакала. Чому? Не знаю.

Якось, влітку, трапилась зі мною одна жахлива ситуація, коли військові з автоматами побачили мене у вікні. Я стояла та дивилася, що коїться на вулиці. Сама я боялась виходити. Незабаром я почула гуркіт у наші двері і пішла відкривати. Переді мною стояли озброєні поліціянти рф. Мене охопила панічна атака, я дуже боялась чужинців. Один з них взяв мій телефон на перевірку. Не знаю, що вони там шукали, але хтось з них до мене заговорив, не пам'ятаю про що саме. Я ледве видушила з себе: «Я вас боюся».

У відповідь почула: «Мы пришли с миром, нас не нужно бояться, мы спасаем вас от укронацисткой власти и бандеровцев». Захисники!!!Я не просила вашої допомоги!!!

Телефон мені віддали, та попередили, що наступного разу заберуть при першій підозрі. Деякий час я боялась про це згадувати, бо в мене відразу починалась паніка.

Під час окупації Херсону моїми друзями та розрадниками були два котики, які при вибухах вибігали з нами на коридор. Маленькі, беззахисні, вони боялися, вони теж розуміли, що коїться.

Восени ми ледве виїхали з Херсону до Польщі.

Їхали ми через три країни. Мені довелося залишити своїх відданих друзів, своїх котиків, у наших знайомих, які проживають на лівобережжі. Я досі хвилююся через те, що розлучилася з ними. На той час це був єдиний варіант, бо дорогу вони б точно не перенесли.

Війна двічі позбавила мене мого будинку, моєї школи, тварин та яскравих спогадів. Думаю, я ніколи не забуду того, що зробили ці нелюди з моїм життям, хоча буду намагатися. Врешті, життя продовжується, і я хочу жити у вільній Україні і мати щасливе українське майбутнє.