Мені 54 роки. У мене є чоловік і дві доньки. Ми живемо в селі Покровське Донецької області. Я працюю вчителькою. Про початок війни дізналася на роботі. Дітям оголосили канікули, а ми з колегами плели сітки та всіляко допомагали волонтерам. Потім перейшли на дистанційне навчання. 

Проблем з продуктами у нас не було. У магазини регулярно завозили товари. Окрім цього, ми отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова на кожного  члена сім'ї.

Мене шокують звірства, вчинені російськими військовими. Зокрема –  знущання над полоненими, а також те, що сталося у Бучі.

Зворушує людяність українців і їхній патріотизм. Ті хлопці, які бешкетували у школі, пішли на захист України і стали героями. Низький уклін усім захисникам і їхнім батькам!

Ми вже рік працюємо дистанційно. У мене перший клас. Дуже важко вчити таких маленьких дітей онлайн. Ми навіть не можемо перейти на змішану форму навчання, бо живемо у зоні бойових дій. Деяких дітей я жодного разу не бачила наживо. Це погано, бо живе спілкування з дітьми дуже важливе. На уроках учні завжди бачать мене в окулярах, але на вулиці я ходжу без них. Якось зустріла дівчинку зі свого класу й обійняла її, а вона злякалася, бо не впізнала мене без окулярів.

Хочеться, щоб війна скінчилася до осені. Мрію про перемогу і відбудову нашої країни. Хочеться для наших дітей світлого й доброго майбутнього, з гідною освітою і медициною.