«Ми живемо на вулиці Миру, але миру в нас немає»

Ми живемо на вулиці Миру, але миру в нас немає. Літають снаряди щоночі майже через наші будинки. Страшно дуже і нам, і дітям, і маленьким, і великим. Хочеться миру. На то і називається в нас – вулиця Миру. Щоб був мир на землі.

У 2016 році снаряд розірвався поруч із моїм двором. І влучив уламок у будинок. Пошкодило вікно пластикове, пошкодило грубку газову. Це було о 12 годині ночі, ми спали. Якби уламок пролетів далі, влучив би мені в голову.

За парканом розірвався снаряд, летіли уламки. У паркані було дірок шість чи вісім. Один уламок у вікно залетів, потім через двері відкриті пролетів і ще в одне вікно влучив. Груба газова в мене, скляна кришка. О 12 годині ночі такий вибух був! Я прокинулась. Думала, що пів будинку нема.

Я жива, вставати боюся. О другій годині ночі прийшов сусід, він через три будинки живе, прийшов і стукає. Я встала, йду по склу, яке розбило на грубці газовій, як я ноги не порізала, я не знаю, відкрила, а він каже: «Що це в тебе?» А я кажу: «У мене уламок влучив». Він каже: «І у мене, чотири вікна розбило, уламок влучив. І паркан побило».

Ми живемо в прифронтовій зоні, тому що наша вулиця остання в селищі, перед посадкою, а за посадкою стоять воїни. І з Горлівки бомблять. Ну і потрапляють уламки до нас.

У 2016 році майже ціле літо просиділи ми в підвалі. Навіть знайомі до мене приходили, ми 8-9 чоловік сиділи в підвалі: і діти, і дорослі. Тут більшість живуть з маленькими дітьми. Є дітки, яким п’ять місяців, три рочки, п’ять років, чотири рочки. І бабулечки по 80 років. Усі сидять у підвалі, усім хочеться жити.

Дуже страшно, щоночі тут стріляють. Будинок тремтить, підлога труситься. Телевізор у мене впав плазмовий зі стінки – так будинок тремтів. Куди мені кидати? І куди їхати? І за що їхати? Пенсія 1200 гривень, я опікун, дитина вчиться. Як я можу кинути будинок моєї матері? Моя мати півтора роки тому померла, їй 91 рік був. Теж у підвалі сиділа. Уже останнім часом їй важко було, ми її на руках туди відносили і на руках виносили.

Під страхом живемо. Як вечір настає – думаєш: ой Боже мій, хоч би сьогодні не стріляли. Як починають стріляти, я не знаю, куди мені подітися. Ми і під ліжка ховалися з онукою. Розстелили ковдру під ліжком і туди, в далеку спальню йшли і під ліжко лягли. Ну, думаємо, хоч засипле, але під ліжками будемо, а може, Бог нас врятує. Ну бачите, рятує. Уламок залетів – не долетів до мене. А якби долетів, мене б уже не було.

Думаю про краще. Телевізор дивимося, думаємо, а раптом скажуть: війна закінчилася? А раптом скажуть: все, перемир’я? Кожен день чекаємо. Кожен день. І всі бабульки на лавочці, усі кажуть: «Люда, ну що там, не чула нічого?» – «Та нічого». Як ранок настає, до сусідів підходжу, вони: «Люда, ну як ви?» Я кажу: «Та як? Під страхом». – «Ой, Люда, ну скільки мені залишилося жити, а хочеться ще пожити».

Моя донька веде неправильний спосіб життя. І дитина живе зі мною. Я оформила опікунство. Я з онукою весь час.

До війни легше мені було. Ну, а зараз дуже важко. Квартира дуже дорога, усе подорожчало, продукти подорожчали. І спасибі Рінату Ахметову, що не забуває про людей, що він піклується, за його розуміння. Люди всі задоволені й чекають, як Бога. І тільки запитують: «Люда, ти там не чула? Люда, ти там не бачила оголошення, скоро будуть давати допомогу від Ріната Ахметова?» Який він молодець! Спасибі йому за це. Він же наш земляк. І він про людей турбується.

Варення з абрикос варю. Огірки погоріли від спеки, так хоч абрикоси є. Закриємо, віднесемо до підвалу й будемо там їсти, якщо доведеться, у підвалі.

У підвалі знаходилися в 2014-2015 році, і навіть підвал здригався, так здригався, що він у нас цеглою викладений, і між цеглинами ось ця штукатурка вся висипалася, ось так здригалось. Страшно. Думаємо, ну все, залишимося всі ми тут, у підвалі. Але Бог нас врятував.

За дітей боялися, з нами було троє діток: 15 років, 12 і 8 років. За них боялися. Та й самим хочеться пожити. Думаємо про краще.