Для когось війна розпочалася 24 лютого, а для нас – набагато раніше. До 2014 року ми жили в Луганську з родиною. Змушені були звідти виїхати. Опинились  у Харкові і до квітня 2022 року жили там. Потім виїхали у Полтаву на кілька місяців. Дежавю. У вересні 2022 ми повернулися до Харкова. Можна сказати, що ми двічі переселенці.

Я виїжджала з Луганська у липні 2014 по роботі. Чоловік з дітьми на той момент перебували в Луганській області – у Первомайську, у батьків. Там було тихіше. Мені довелося виїжджати одній. А чоловік з дітьми виїжджав із Первомайська, коли там уже були російські танки і літаки. Було складно, але нам все вдалося. Так ми опинилися в Харкові. Далі переїжджати б не хотілося.

Фонд Ріната Ахметова нам дуже допомагав. І у 2014 році, і у 2022 ми отримували допомогу. Це значимо і дуже доречно. За це велике спасибі! Мало хто робить стільки добра людям.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми прокинулись від вибухів. Ми живемо на Північній Салтівці, від нас до російського кордону 35 кілометрів, тому ми були у числі перших, хто відчув на собі жахи війни. Цей день надовго залишиться у пам'яті. Коли ти вже другий раз це чуєш і добре розумієш, що відбувається, тяжко це переживати.

Мої батьки у Луганській області залишилися без житла. Спочатку у дім влучив снаряд, потім його спалили остаточно. Намагаємося тут триматися разом.

Війна – це завжди шок. Від невідомості, від відповідальності за долі дітей, за їхнє фізичне і психічне здоров'я. Доводиться приймати важливі рішення. Втім, все одно – це відбиток на все життя. Ми залишилися без найдорожчого місця на землі – батьківського будинку. Дякувати Богу всі живі. Хотілося б, щоб такі події ніколи у житті не повторювалися.

Віримо у краще, віримо у нашу перемогу. Зі свого боку, ми цьому як можемо сприяємо, тому що тільки разом ми сила. Хочу бачити своє майбутнє мирним.