Мені 58 років. Я з сім’єю проживала в Новоданилівці Запорізької області. Ми з чоловіком виростили двох дітей. 

Вранці 24 лютого зателефонував друг і спитав, чи ми знаємо, що почалася війна. Я не повірила, що таке може бути і пішла на роботу. 

З третього березня у нашому селі почалися обстріли. Ми залишалися вдома, поки можна було триматися. Жили в підвалі. Я виїжджала на роботу під обстрілами. В липні з’явилася авіація – і ми виїхали. Тепер живемо в Запоріжжя. 

Я не думала, що у ХХІ столітті буду боятися виходити на вулицю через те, що над головою літають снаряди. 

Одного вечора я постраждала від ударної хвилі – пошкодила ногу. Я злякалася і сказала чоловікові, що потрібно виїжджати. О четвертій ранку ми зібрали речі і виїхали. 

Зараз морально тяжко, але потрібно жити, працювати й допомагати іншим. Надіюся, що колись це закінчиться – і ми повернемося додому. Хоча й залишилися без будинку. У нього тричі влучили снаряди.