Мені 70 років. До війни я жила у Бахмуті. Спочатку ми почули по телевізору про війну, а потім почали обстрілювати сусідні міста. Так ми зрозуміли, що почалась війна. Ми сиділи по підвалах до останнього, бо дуже не хотілось покидати рідну домівку.
Готували їжу на буржуйках. Спочатку, коли місто менше обстрілювали, то квартальні давали нам буржуйки і дрова, також воду підвозили. Продукти привозили волонтери.
Шокувало те, як нас обстрілюють. Не дивляться, хто ми: діти – не діти, старі – не старі. Убивали нас усіх підряд. Танки їздили, з літаків нас обстрілювали.
Ми терпіли. А що робити? Ми залишились без нічого, всі домівки зруйновані. Що з нами далі буде, не знаємо.
Зруйнували і мою квартиру, немає тепер, де мешкати. Коли зруйнували квартиру старшого сина, ми перейшли у дім до другого сина. Коли і його дім зруйнували, то волонтери нас примусово вивезли у Дніпро. Тут ми поселись на квартирі.
Дуже хочеться, щоб люди більше не страждали, щоб повернутись у свої міста і відбудувати їх.
