Мені 37 років. До початку війни я мешкала разом із чоловіком і дітьми у місті Харків. 24 лютого ми прокинулись від звуків вибухів. Було дуже страшно.

Шокувало те, що навкруги було чутно сильні вибухи. Ми сильно боялись.

Спочатку пішли в укриття, а потім перестали туди ходити, бо то було аварійне приміщення, не пристосоване для схову людей. Вирішили бути вдома, між двома стінами. Недалеко від нас від розриву снарядів загинули люди, їм відірвало частини тіла.

У магазинах не було продуктів, а там, де були, то по завищеним цінам, їх придбати було нереально. Скрізь стояли великі черги. Люди допомагали нам, хто чим міг, бо у нас маленька дитина.

Коли почали бомбити місто, ми одразу зібрались і виїхали в іншу область. Таксі нереально було найняти. На той момент ще курсували електропоїзди, нам пощастило. Але електричка була битком набита. Люди стояли у проході.

Деякий час ми були у Лебедині – там мешкають наші рідні. Зараз повернулись додому.

Хочеться, щоб війна закінчилась якнайшвидше, але бачимо, що це надовго. Хочеться нормального майбутнього, без війни. Щоб діти могли ходити до школи та садочка.