Альона з чоловіком виїхали з Миколаєва в перший день війни заради безпеки дитини

О пів на п’яту ми вдома почули вибухи. Спочатку думали, що здалося, потім побачили, що вмикається світло в сусідньому будинку, люди вибігають на балкони. Вийшли на подвір'я з сусідами, і нам сказали, що розпочалася війна. Забігли, увімкнули телевізор і послухали нашого президента. 

Ми не думали виїжджати, але злякалися дуже сильно за дитину. Навіть не думали, просто швидко кидали речі, які мали. Як виявилось потім, я зібрала тільки дитину, а себе і чоловіка - ні. Я взяла речі тільки дитини. Чогось ми думали, що нас лякають, але ні, на жаль. Чоловік втратив роботу і до цих пір не може знайти. 

Маленькій дитині потрібно було пояснити, чому о п’ятій ранку ми збираємо речі і десь їдемо. Морально, психологічно до цих пір тяжко. 

Я працюю в школі. Треба було взяти себе до рук і посміхатися дітям у камеру, підтримувати їх.

Виїхали в область, 40 кілометрів біля Миколаєва. На щастя, наші близькі не зазнали нічого, тому що вони в більш-менш нормальних умовах, тут тихо, спокійно. Там, де наші рідні, спокійно. Тільки ми постраждали, бо залишили власне житло і все, що мали. Нам довелось, маючи власну квартиру, жити незрозуміло де. І невідомо, коли це закінчиться. Ми дивимося кожного ранку новини про місто Миколаїв і не знаємо, чи вціліє наша квартира і все, що маємо в ній.

Держава нам допомагала, і від Фонду Ріната Ахметова ми гуманітарну допомогу отримали. З цим проблем взагалі немає.

У нас вже інші цінності. Ми живемо – і прекрасно, влаштовує абсолютно все. Вже ніякі матеріальні цінності не важливі. Головне – життя, здоров’я.

Коли почали бомбити Миколаїв, я думала, що треба домовлятися, а тепер, коли я маю знайомих загиблих, розумію, що треба доводити до кінця. Тільки перемога. Ми потерпимо. 

Своє майбутнє бачу світлим. По-перше, мирним. По-друге, ми по-іншому будемо відноситися один до одного, ростити дитину гідною, щоб могла переживати, розуміти і підтримувати. Як батьки будемо по-іншому думати.