Окупанти не дозволяли селянам з півдня України виїжджати на підконтрольну територію. І коли зненацька відкрили коридор, Валерій виходив пішки, ще й вивозив на візку жінку зі зламаною ногою

Ми були вдома у Високопіллі. Нічого не думали, не гадали – і тут по телевізору оголошують, що Росія бомбить наші міста. Страшно стало. 

На початку, поки були світло та газ, ще було нічого. А тоді в один день не стало ні світла, ні газу. Росіяни все нам обрубили. Трошки було запасів харчів, а потім усе важче ставало. 

У мене на горищі лежали горіхи, і ми з них робили котлети. Ось так і перебивалися. Борошна трошки було - пекли коржі з того борошна. На коржах і тих котлетах виживали. А тоді я з'їздив велосипедом у Зеленодольськ, росіяни на блокпості мене випустили. То там трошки скупився: круп узяв, борошна. І на тому почали далі жити потроху. Уже з 12 березня ми були під окупацією російської армії. 

Перед Великоднем, дні за два, мали дати гуманітарний коридор для виїзду наших громадян із окупації. Мали жителів нашого селища автобусами вивезти до Кривого Рогу. Але ж росіяни, як завжди, не дали того коридору. Підійшло 24 число, Великдень, і в суботу вони нам дозволили вийти пішки. То ми з жінкою 23 числа, перед Великоднем, пройшли сім кілометрів до дамби.

У моєї жінки була зламана нога. Ми як виходили, то я її вивозив на колясці. А там така дорога попід дамбою, вона називалася «танкова» – уся у вибоїнах, і грязюка на ній. Ще й якраз дощик трошки пройшов.  

Але ми якось подолали ту танкову дорогу. Хоча під кінець нам трошки допомогли військові. Вони якраз їхали повз та мою жінку забрали, до дамби підвезли. А я вже дійшов туди пішки. І так ми приїхали на той пункт збору. Підійшли до того, хто там усіх записував. Я сказав, що нам потрібно десь поселитися в Кривому Розі, бо ми нікуди їхати не збираємось. І нас привезли у Саксаганський територіальний центр. Ми там оселилися. 

У центрі нас три рази годували, ліжка нам надали, усе в нас було добре. Там чистенько було, прибирали. Але ми жили внизу, а там була їдальня, і за санітарними вимогами не можна, щоб там люди жили. І тоді нас переселили в Даманський територіальний центр. Ми там побули три дні, й нам директорка сказала шукати квартиру. Я попросив її нам допомогти, і вона пішла нам назустріч. 

Ми в тому центрі пробули аж три тижні, а потім мені повідомили, що у Веселих Тернах здається одна хата. Жіночка на рік їхала в Польщу на заробітки і їй було треба, щоб рік люди в неї пожили. Але я ж не знаю, скільки нам доведеться так прожити. 

Врешті-решт мені дали телефон одного чоловіка, ми зустрілися, і він мені одразу дав ключі. Сказав: «Можете приїжджати і жити, скільки треба». 

І ми досі мешкаємо в цій хаті. Жити можна, як то кажуть. Тут є і плита, і два газові конвектори, якими можна опалювати кожну кімнату. 

 У мене була така думка, що до листопада цього року війна закінчиться. Але зараз уже до листопада менше місяця, і я думаю, буде десь до березня. Бо взимку, можливо, будуть труднощі з дорогами. Побачимо, яка зима буде: сніжна чи ні. Бо якщо не буде снігу, а буде гарна погода, то зможе і раніше наступати наше військо і буде визволяти наші села і міста від окупантів. Я хочу, щоб ми мирно і щасливо жили в нашій ненці Україні, яку ми любимо та поважаємо.