Я спала, коли почалась війна. Мене розбудило повідомлення від доньки. Так я дізналась, що росіяни вторглися в Україну. Я спочатку не повірила. Потім відкрила вікно і почула канонаду. До мене приїхала подруга – ми з нею сиділи в коридорі і молилися. А що ще залишалось? Нам нікуди було тікати. До бомбосховища зі своїм здоров’ям я б не змогла дістатись.
Ліки були, я запаслива людина. Харчі теж були, але шматок в горло не ліз. Я зверталась за гуманітарною допомогою, і нам її підвозили.
Сам факт війни шокував найбільше. Я не очікувала такого віроломства від наших сусідів.
Моя рідна сестра живе в росії. Від того, що почула від неї, я була в повному шоці. Мовляв, у нас тут фашисти і так нам і потрібно. Про Бучу – це теж «хохляцька постановка». У неї душа не боліла за батьківщину і не болить.
Це – моя рідна сестра, але вона не на нашій стороні, і це не поодинокий випадок. Брат живе в Ялті – хоче змінити українське прізвище.
Я втратила сенс життя. Ми можемо в один момент втратити життя, здоров’я, від нас нічого не залежить. Був момент, коли мені простягнули руку допомоги. Я вже не витримувала, зателефонувала священнику, і він мене вивіз з міста разом із тваринами.
Зараз я вже вдома. Колишній чоловік допомагав мені по господарству.
Хочеться вірити, що справедливість візьме верх. Я хочу, щоб у нас був мир. Ми – трудолюбивий народ, ніколи нікому зла не бажали, жили на своїй землі, розвивались. Навіщо нам нав’язувати імперію?
Хочу мирного майбутнього. Хочу жити на своїй землі. Сподіваюсь, що моє здоров’я покращиться. Буду працювати і жити як раніше. Хочу миру.
