Валентина Миколаївна залишилась в окупації, тому що її мама була лежачою і виїхати не могла

Я родом із Снігурівського району.  Після навчання працювала вихователем у дитячому садку. Потім вийшла заміж і виїхала на північ росії, у Воркуту. Звідти ми переїхали у Снігурівку. Чоловік тут прожив лише чотири роки і загинув, рятуючи чужих дітей. Трьох наших дітей я ростила сама. Діти виросли, зараз кожен з них має сім’ю.

Мене війна застала у Миколаєві. Зателефонувала подруга з Харкова десь о четвертій ранку і сказала, що почалась війна. Діти мене забрали у Снігурівку. Я ніколи не думала, що місто буде під окупацією. Це невеличкий районний центр недалеко від Херсону. 18 березня росіяни зайшли у Снігурівку.  Перед цим були обстріли, ми ховались у підвалі. Діти роз’їхались, а я залишилась з мамою у її будинку. Мама була лежачою, я не могла її залишити.

Зі зв’язком було дуже складно. Окупанти за нами слідкували, щоб ми не дзвонили рідним.

На тій вулиці, де я жила, люди згуртувались. Коли нам потрібна була поміч, ніхто не відмовляв. А ми готували їжу і ділились з сусідами.

Працювали стихійні ринки. Хто як міг привозив із Херсона харчі. Світла не було, води не було. Холодильники не працювали, зберігати харчі було ніде. З водою були великі проблеми. Нам привозили бочку, з якої люди набирали.

Якось сталось диво. Я ходжу до церкви. 30 квітня, коли я була на вечірній службі, снаряд поцілив прямо в церкву. На людях навіть подряпин не було - нас Бог врятував.

Коли зайшли наші солдати і звільнили місто, ми всі повибігали на вулицю, плакали, обіймались, цілувались. Я ніколи не забуду ту радість.

Після звільнення, у грудні, мама померла. Снігурівку нашу сильно бомбили, маємо багато руйнувань. Після звільнення довгий час було тихо, а перед Паскою окупанти нас знову обстріляли.