Гарус Дмитрo, учень 9 класу Гриньківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів ім. М.В. Лисенка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гарус Олена Василівна

Війна. Моя історія

Війна… Нині це страшне слово тривожить кожного жителя України. На нашій благословенній землі, у тихому мирному краї ідуть бойові дії. Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну принесло кровопролиття та перекреслило мрії багатьох дітей. Більшість з яких залишилися сиротами, а ще гірше були вбитими.

В свої чотирнадцять років я не підозрював про те, що мені доведеться побачити війну на власні очі. Насправді, спочатку був шок і не бажання миритися із жорстокою дійсністю.

На жаль, жорстока реальність розбила мої останні щасливі сподівання. З початку повномасштабного вторгнення я усвідомив, чому так важливий мир, адже тих жахів і травм, не тільки фізичних, а й психологічних, що нанесла війна, не здатен вилікувати жоден лікар. Вони залишаються з людиною на все життя. Щодня ідуть бої, криваве пекло забирає найкращих: гинуть дорослі, старі, діти.

Мить, коли між землею і небом пролітають снаряди, гарячі, як подих розжареного вулкану, розлітаються густим дощем, ніби грім розколює небо, знищуючи все на своєму шляху: будинки, школи, лікарні. Врятуватись – просто неможливо.

І все це – війна. Коли вона закінчиться? Чи спроможні ми підрахувати дні? На жаль, ніхто не відповість на це питання… Це важко зробити з багатьох причин. Кожний, хто витримав хоч кількаденне перебування на війні, у буквальному розумінні всім єством відчуває оте страхіття, пережите і побачене на власні очі.

Війна, яка змінила кожного 24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на до та після. О п’ятій ранку російські війська здійснили масовану повітряну атаку по всій території України та почали повномасштабний воєнний наступ.

Армія РФ завдала підступні удари по цивільним об’єктам, медзакладам та школам, знищила вщент українські міста, обстрілювала «зелені» евакуаційні коридори, більшість людей змушені покидати свої рідні домівки через воєнні дії російської сторони. Вчимося жити по – новому. Кожен із нас відчув тиск війни. Захищати свою Батьківщину – це головний обов’язок кожного чоловіка. У нашій країні наймогутніша і зразкова армія. І день, і ніч, українські солдати несуть службу, охороняючи наш спокійний сон.

Мій тато – військовий, він пішов на фронт добровольцем: за покликом серця, за викликом долі. Він розумів, що хто як не він, хто як не ми захистимо свою державу. Ми з мамою не прожили, а ледь пережили ті нечувано сумні дні. Дні смутку і жалю, дні невимовного болю і плачу. Кожного дня охоплювала мене єдина думка – мій тато на війні, хоч би не поранили, хоч би не в полоні, хоч би повернувся живим.

Мій тато повернувся. Дай Боже, всім тим, хто ще тримає оборону, повернутися живими. З війни привіз тато листи, які писали діти з усієї України, щоб підтримати їх, підняти бойовий дух. Мої листи тато беріг особливо. Тепер вони для нас –  сімейна реліквія. Ранком збираюсь до школи, і моє серце огортають почуття гордості за тата, що він не роздумуючи, пішов на фронт.

Девізом твого життя були і є слова: «А хто, як не я, хто як не ми повинні захищати Україну». Обов’язок, совість і честь твоя служити Україні стає прикладом для мене. Для всіх нас. Солдати, які поруч з тобою, (вони ж, певно, з різних міст і сіл), але ви стали побратимами, бойовими товаришами, бо у всіх вас спільна мета – стояти за майбутнє своїх дітей, за майбутнє України.

За час, поки він воював, я подорослішав і зрозумів, що незалежна Батьківщина для мене понад усе. Мрію, щоб в Україні запанував мир, і  військові  живими повернулися додому. Я вірю, що скоро закінчиться війна, і знову буде все добре, попереду нас чекає щасливе та вільне життя.