Марінець Аріна, 2 курс, Природничо-гуманітарний фаховий коледж ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шаркань Інна Федорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Цікаво, як там зараз моя мама? Не чулися й не бачилися з нею вже два тижні. Мені навіть сниться, що орки дали зв’язок, що матуся дзвонить... Але потім прокидаюсь. Часто думаю, чи страшно буде вмирати? Чи страшніше буде вижити? Чи страшно буде, якщо помре моя сестричка? А раптом це вона залишиться без мене?...

Найбільше я боюсь не померти. Мені лячно від думки, що моя мама залишиться без дітей. Вона із татком у мадярів на заробітках, а ми із квіткою тут, у баби з дідом. Три роки вже з ними.

Сьогодні ми вперше спали у льосі. Дідо розповідав нам із квіточкою про свої армійські пригоди та про те, що робити, якщо поряд буде «прильот», а ми доїдали останні шматки риби. Це була перша та остання їжа на сьогодні.

Ми з малою жартували, що схуднемо та будемо моделями, а старі все плакали. Днем потому бабуся знайшла у шафі стару шоколадку. Кожен день ми їли по одному кубику.

Ми з малою обіцяли, що по закінченні пекла купимо собі по цілому торту, а старі все плакали. Не знаю, чи сумно мені, чи страшно... Я думала лише про те, щоб квіточка з бабунею не плакали, щоб неня не хворіла та дочекалася нас. Якось ми прокинулись (а якщо казати точніше: не засинали навіть) від вибухів на сусідній вулиці: підірвався ворожий склад і снаряди полетіли повсюди.

«Бідна земля, бідний український ґрунт… – подумала я. – Мабуть, це боляче: розриватись, підлітати, трощитись... Всмоктувати гул та страх. Так, це однозначно боляче».

Одного дня почувся гуркіт за вікном. Я визирнула. Уперше в житті бачила справжнісінький військовий танк на відстані витягнутої руки, відчула його запах, відчула сморід крові та пороху...

Дивно, але це був перший день, коли виглянуло сонечко. Виглянуло, та зовсім не гріло. Воно і не дивно: сонце від пекла далеко у небі.

Виїжджати було страшно, адже ми їхали одні. Липень, спека, літр води та два бутерброди, я і квіточка. Бабуся з дідом поцілували нас, заплакали знову та посадили на автобус. Невже вони не втомилися плакати? От я вже втомилась.

На блокпостах орки постійно питали, чи ми раді, що вони приїхали до нас. Як же сильно хотілося плюнути їм у лице...

Більше доби ми стояли в черзі перед Запоріжжям. Після кількох годин у черзі вода у всіх пасажирів закінчилась. Жінка, яка їхала з малим хлопчиком, вирішила попросити води для нашого автобуса. Повернулась із півлітровою пляшкою води. «Вони сказали, нам вистачить», – від засухи у роті прошепотіло хлоп’ятко. Мати хлопчика перелила воду у прозору склянку: уся вода була каламутна та загиджена, ніби набрана з калюжі.

Увечері ми з квіткою вийшли з автобуса розім’яти ноги. Небо було напрочуд чисте: уперше в житті я побачила Молочний Шлях та летючу зірку. У цей момент лише загадала, щоб моя квіточка побачила маму.

В автобусі спати дуже незручно, ще й холодно. У нас була лише одна моя кофтинка. Я закутала квітку у станик, поклала собі на груди та міцніше обійняла, аби було тепліше і вона не чула вибухів у далечині. Мала заснула, а я, трясучись від холоду літньої ночі, спостерігала за спалахами світла, а згодом – і за сходом сонця. І молилась.

За квітку, за маму, за Україну, за українців.

Через пів року, проведених у пеклі, я не почуваюся зціленною, врятованою, вижившою та вдячною. Моя мама, зсохла, квола та боляща, завила, немов підбита вовчиця, на весь вокзал, побачивши нас із квіткою вперше за цей час. Ні, не як підбита вовчиця. Як вовчиця, у якої забрали дитинчат.

Вона ридала, ревала, ледве стояла на ногах. Здається, через переповнені сльозами очі вона навіть не розгледіла, чи це дійсно ми. Або просто не вірила.

Досі я прокидаюсь кожну ніч від вибухів. І неясно, чи то наснилося мені, чи то так серце стрепенуло.