Ми разом з чоловіком і двома синами семи й десяти років жили в Маріуполі до 21 березня. За місяць на повну відчули, що таке війна, бачили своїми очима, що таке агресія російської федерації.

Другого березня наш мікрорайон обстріляли, ракета влучила у наш будинок. З того часу ми жили у підвалі, у пітьмі й холоді, відчували, як тремтить земля від бомбардувань і танкових боїв прямо біля нашого будинку. Не мали можливості нормально їсти, митися. Найбільше психологічно постраждали діти – вони були у відчаї.

Коли ми знайшли можливість виїхати за межі міста, на блокпосту бойовики так званої "ДНР" затримали мого чоловіка, і він провів у полоні 30 днів. Весь цей час діти дуже переживали за нього, це відбилось на їх психічному стані.

Нарешті ми виїхали до Дніпра. Дорога була дуже важкою й небезпечною: два рази нашу автівку трохи не знищили російський окупанти, у мене навіть зберігся відламок снаряду, який влетів у нашу машину.

У Дніпрі наші сини відновили навчання у школі. Хоч і онлайн, це таки спілкування. Діти почали втягуватися у звичайні для них процеси. У великому місті є можливість гуляти, побачити щось цікаве. Діти відвідували психолога, бо після всього, що вони відчули і побачили, їм необхідна кваліфікована допомога.