Під час перших обстрілів Харкова наша сім’я ховалась у підвалі багатоповерхівки. Довго там знаходитись ми всі не могли, бо чоловік має інвалідність із серцем, а одна з наших доньок-близнючок хворіє на астму. У неї сталось загострення через пил та вологу, тому ми обладнали для дітей більш-менш безпечне місце у себе в квартирі на десятому поверсі.
А коли над домами почали кружляти літаки й кидати бомби, а в сусідній двір почали прилітати артилерійські снаряди, ми втекли в покинутий дім у селі. Це було шостого березня.
Дванадцятирічні діти допомагали нам збирати дрова, носити сніг, щоб натопити води. Всю весну ми жили в холодній сирій хаті.
Влітку стало краще, але ми не можемо вивезти донечок відпочити кудись до води або до лісу. Це небезпечно - поряд працює воєнна техніка, можуть бути міни. Діти досі здригаються від гучних вибухів і вдень, і вночі.
Ми з чоловіком всіляко намагаємось стримувати емоції і бути спокійними, щоб створити для своїх дівчаток відчуття безпеки.
.png "Імена")
