Війна знищила звичне життя сім’ї Юлії Сергіївни й змусила покинути рідний дім

24 лютого ми з чоловіком та дітьми прокинулись від телефонного дзвінка моєї подруги, яка кричала в слухавку, що бомблять Харків. Ми з Куп'янська, тому ця інформація стала для нас шоком. Ми ввімкнули телевізор, де розпочався телемарафон через початок війни.

Практично з перших днів наше місто опинилось в окупації. Велика кількість ворожих солдатів і техніки розмістилася там, де раніше працювали люди.

У нас не було два тижні світла і води, пропав мобільний зв'язок та українське телебачення. У перші дні в Куп'янську не було хліба, до банкоматів і в магазинах стояли величезні черги. Потім нам доводилось знімати гроші з карток під дуже великі відсотки. Ми відчували дефіцит продуктів, тому допомагали одне одному, ділилися, хто чим міг. Воду брали на колонках, їжу готували на багатті. Нам бракувало ліків та засобів гігієни. Я була змушена вистоювати великі черги за гуманітарною допомогою.

Ми втратили роботу, дуже важко було заробляти, а для сім’ї з трьома дітьми потрібно купувати багато різних продуктів та предметів. Нам доводилось спали у підвалі, адже місто дуже часто обстрілювали. Згодом ми вирішили покинути рідну домівку.

Ми пішки під обстрілами йшли п'ятнадцять кілометрів до евакуаційного автобуса. Під час кожного вибуху ми присідали й не знали, що нас чекає попереду.

Зараз ми з чоловіком і трьома дітьми живемо у Харкові, а мама і старенька бабуся залишились в окупації.

Я вдячна волонтерам, які надали нам житло, їжу, підтримку, розуміння та піклування.

Двадцять другого лютого у мене навпіл поламався хрестик, а ланцюжок залишився на шиї. Бабуся сказала, що це поганий знак. Тепер хрестик нагадує мені про початок війни.

До війни ми з чоловіком працювали на силікатному заводі. Наразі у мене немає роботи, але чоловік працює. Дуже хочу знайти роботу, щоб допомогти його й заробити разом на всі необхідні речі нашій родині.