Мені 36 років. Я народилася й жила в селищі Булавинське Донецької області. На початку 2014 року переїхала з сім’єю в Полтаву. У 2019 році ми купили будинок в Маріуполі. А минулого року через повномасштабну війну виїхали в Тернопільську область. Винаймаємо житло. Я працюю дистанційно.

Коли ми були в Маріуполі, не вистачало їжі й води. Запаси швидко закінчилися. Воду набирали з річки, що протікала поряд з нашим будинком. 

Ми місяць прожили в холодному підвалі. Коли виходили на вулицю, було таке враження, ніби потрапили у фільм жахів, де все гримить і палає. Бомбардування не припинялися ні на мить. Хотілося хоча б кілька хвилин тиші. 

У нас не було свого автомобіля, тому ми пішли пішки. З нами було двоє малих дітей, мої племінники. Повз нас проїжджала ворожа техніка. Ми дійшли до Мангуша. Хотіли перепочити в дитячому садку, але там не було вільних місць. Ми пішли по домівках. Дуже вдячні людям, які пустили переночувати. Потім знайшли водія, який погодився відвезти нас у Бердянськ.

У Бердянську нас поселили в школу. Але в ній було холодно, тому знайомий забрав нас до себе. Він дізнався, що за містом є евакуаційні автобуси. На одному з них ми й поїхали в Запоріжжя. Було багато блокпостів – доводилося зупинятися кожні десять хвилин. У Василівці нас не пропускали дві доби. Добре, що підвозили воду й хліб. У Запоріжжі нас дуже тепло зустріли волонтери. Розмістили в дитячому садку і нагодували. 

Мама залишилася в Маріуполі. Вона б не витримала дорогу, бо в неї цукровий діабет і проблеми з опорно-руховим апаратом. Я дуже хвилювалася за неї. На щастя, з нею все добре.