Мені 41 рік. До війни я проживала зі своєю сім’єю в Харкові. 

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Стало страшно. Ми жили на восьмому поверсі. З вікна квартири побачили заграву. Відразу пропала вода. Я розбудила дітей і сказала, що потрібно вдягатися. Ми взяли сумку з документами й вийшли. Більше додому не повернулися. Відразу виїхали з міста. У нас є родичі в Ізюмському районі, але ми розуміли, що туди їхати небезпечно. 

Ми приїхали в Полтаву, але ще довго не почувалися тут у безпеці. Особливо нас налякало влучання російської ракети в торговий центр у Кременчуці. А ще я боялася за маму - вона вісім місяців провела в окупації. 

Мама розповідала, як російські військові ходили по будинках з обшуком. Хоча здебільшого вона мало говорила. Складалося таке враження, наче біля неї хтось стоїть і не дає вільно спілкуватися. Та й зв’язок був поганий – не часто вдавалося додзвонитися до неї. 

Я поки що не працюю і не шукаю роботу, бо не хочу залишати дітей самих удома. У мене два сини. Одному 10 років, другому 14. Я розумію, що вони вже не маленькі, та все рівно це мої діти, і я за них хвилююся. Мені спокійніше, коли я поряд з ними під час повітряної тривоги.

Мені не завжди вдається впоратися зі стресом. Можу якийсь фільм подивитися, щоб відволіктися від думок, але час від часу мені все рівно тривожно. 

Я сподіваюся, що війна закінчиться навесні або влітку. Я не будую планів на майбутнє – лише на найближчі пару днів. До війни моїми найбільшими цінностями була сім’я і родичі. Я не гналася за кар’єрою чи багатством. З війною мої цінності не змінилися.