В Золочеві багато зруйнованих будинків. Від обстрілів гинули люди, тож Любов Михайлівна поїхала до Полтави.
Мені 73 роки, я з селища Золочів Харківської області. У нас там порозбивали хати, в мене також. Люди потікали звідти, я потрапила в Полтаву. Орендую квартиру, перебиваюсь, сама живу.
Наше селище знаходиться на кордоні і в перший же день війни росіяни нас почали бомбити. Ми спочатку не зрозуміли, що трапилось. Потім все сподівались, що обстріли от-от закінчаться. Так три місяці в погребі й просиділи з сусідами, невісткою та онуками.
Найстрашніше - коли зовсім поряд вибухають снаряди і ракети.
Їжа в нас була вдома. Перебої зі світлом та газом також можна було пережити. А от обстріли – це щось страшне. Ми вже божеволіли від страху. Я викликала знайомого, він відвіз мене у Харків, а звідти вже волонтери доправили до Полтави. Цуцика я вдома лишила. Старенька сусідка його годує, а я їй гроші на карточку перераховую за це. Там тепер ще гірше, нуж було - купа зруйнованих будинків, а у ті, що вціліли лазять мародери.
Почуваюсь я не дуже добре. Мені перед війною зробили операцію на нирках. Тепер постіні нервування забирають сили. Хто знає, що воно далі буде.
