Шемоновська Інна, вчитель, Затишанський заклад загальної середньої освіти Роздільнянського району Одеської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я не вибираю час. Я лише планую і обираю, як жити, чим займатися у цей час, що вибрав мене. Час, що вибрав мене, це і 1000 днів війни разом. Так, вона, я і всі, хто поруч, у круговерті, з нами: діти, онуки, учні, учениці, колеги, батьки, родичі, знайомі, захисники і захисниці.

А яким був 24-й день 2022 року, перший день повномасштабного вторгнення?  Як ми знайомилися? Дуже неприємні спогади…

Син і чоловік пішли до військомату. Донька рішуче сказала, що нікуди не поїде з України. Я вирішувала після всіх, тому жодної думки про еміграцію чи найменше переселення не було. Назавжди пам'ятатиму сльози і скупі слова  онкохворого тата (він ніколи не плакав), який прощаючись з онуком промовив: "Ми вже не побачимося з тобою на цім світі. Я піду, а ти живи!" Мабуть, це були надто сильні слова, що не раз ставали синові у помочі під час страшних зіткнень з ворогом. За два тижні батька не стало. Постійні молитви мами вчили мене бути сильною, незламною, постійно підтримувати сина  і впевнено крокувати вперед до перемоги.

Скільки зроблено  за цей час? Багато. Чимось буду пишатися, над чимось увесь час плакати, є речі, які хотілося б викреслити з історії життя, а є й ті, якими хочеться поділитися.

У кого рідні були у пеклі, той зрозуміє відразу. А «далеким від війни», щоб зрозуміти написане, буде потрібен час, що обрав нас. За ці тисячу днів я чітко усвідомила, що поранення –  це не смерть, декілька – це щастя залишитися живим.

На 430 день вторгнення – весілля сина (5 діб вдома).  Це було  спільне рішення молодих. Життя має продовжуватися, дітки-українці мають народжуватися. Під час війни – це радість крізь повні очі сліз. Це розірване навпіл серце і великі плани на щасливе сімейне життя сина та його родини. Знаючи, що життя завтра може і не бути, у  свої 29, він дуже мріяв про сім'ю і дітей.

Перше вересня  2023 року для мене було не просто двадцять дев'ятим  днем народження рідної дитини, а і його вкотре вимоленим життям. Важке поранення, страшно-успішна евакуація, операції і непроста реабілітація.  

Воєнний час став сильнішим, ніж молода сім'я. Не готові вони були спільно долати біду. Через два місяці син повернувся додому, знову хірургічне втручання, милиці і офіційне розлучення. Це вбивало його по-новому. Разом ми долали те, що жевріло, наче вогник,  називалося життям, ПТСРом чи родинною реабілітацією. Ще один урок і нова тема: «Повернення поранених захисників до цивільного життя». Час ішов, а ми робилися сильніші. Уся родина підключилася. Найкращими реабілітаторками стали чотири позитивно-сміливі племінниці, які щодня, після уроків, приходили і підтримували Дмитра.

На великих воєнних почуттях втрати син збудував нові стосунки. Відчув, що може бути корисним трирічному сину побратима, який загинув рік назад під Бахмутом.

Їхня комунікація стала основою віри в себе та майбутнє.  Зранені досі душі доповнюють і живлять одна одну. А через вісім місяців після синового розлучення Тік-ток сповістив про народження онучки. «Їхньої», бо син мій став не таким, нервовим, лінивим (на той час був з апаратом Елізарова). Не вмів вареників ліпити, з тремором у руках. Сьогодні ми відсуджуємо право брати повноцінну участь у вихованні доньки, онучки. У ній тече наша кров, вона нестиме у майбутнє генетичний код нашого роду Шемоновських. Комунікувати з екс-сватами важче, ніж на нулі. Час випробує  мене й досі. Людині потрібна людина, яка її буде любити.

Я готова розділити свою любов на всіх, хто був поряд зі мною у ці важкі тисячу днів війни, хто народився, хто  залишився живим, хто піднімається і йде  «вгору, а не вийшов на зупинці». Рухаємося вперед! Наближаємо Перемогу разом!

Тисячний день війни. Яким він буде? Так хочеться, щоб мирним!!! Щоб світ побачив Україну сильною, а українців і українок – талановитими і креативними. СЛАВА ГЕРОЯМ УКРАЇНИ! СЛАВА УКРАЇНІ! ДАЛІ РАЗОМ!