Олена Василівна і її діти були на особливому рахунку у окупантів, бо її чоловік загинув в АТО. Їм насилу вдалось знайти машину, щоб виїхати з рідного села, ще й маскуватись по дорозі

Жила я біля міста Токмак, в селі Могутнє, в мене троє дітей. Чоловік загинув на війні. Мені 45 років.

Коли почалися обстріли 24 лютого, це був ранок. Ми всі спали в ліжках. Прокинулися від грохоту перелякані: не знали, що це. Троє суток ми були в підвалах, по вулицях стояла техніка. Гради. І вороги обстрілювали наших бійців.

Одразу виникло багато труднощів: пересування містом, страх за дітей. Роботи не було, не було чим дітей годувати, накривав страх перед майбутнім. 

Шокувало те, що ми до цього не були готові. Для нас війна - це щось далеке. Не вірилось, що ми до цього дожили.

У нас не було світла, газу, води. Коли ми виїжджали, нам погрожували забрати дітей. Мій чоловік був військовослужбовцем, тому ми ховалися по селах - жили в таких умовах, що люди не повірили б, а ми вижили. Добралися до своїх і перебуваємо в своїй в країні. Потроху відходимо від цього і сподіваємося, що виженемо їх з нашого краю.

Ми насилу знайшли людей, які згодилися нас вивезти. Багато хто відмовлявся, бо мій чоловік – АТОвець. В дорозі ми переодягалися, щоб нас не впізнали. 

Зараз наша сім’я в Запоріжжі, недалеко від дому. Є надія, що їх виженуть, і ми будемо вдома.

Я думаю, що скоро наші хлопці виженуть загарбників, і буде у нас все добре. Разом ми переможемо. Недарма мій чоловік життя віддав, щоб ми жили щасливо - ми будемо йти до цього.

Своє майбутнє я бачу тільки в самостійній державі, коли всі будуть захищені і ніхто не буде боятися.