Окупанти підійшли зовсім близько до Лебедина і над містом кружляли літаки, які лякали мирних людей

Мені 54 роки. Я живу в місті Лебедин Сумської області. У мене є чоловік, дорослі діти та онук. Я ще спала, коли мені подзвонили діти і розказали страшну новину про війну. Я була у відчаї.

Окупанти були дуже близько: вони дійшли майже до Лебедина і звернули на Тростянець. Над нами літали літаки. До нас приїхали діти, ми всі ховались в погребі під час сирен.

Не було світла. Коли світло вмикали, ми набирали воду у все, що можна було. Їжі також не зовсім вистачало. Пережили ті часи тільки завдяки городині, запасам картоплі та консервації у погребі.

Мені вже не 15 років і за себе не страшно. Дуже страшно за дітей, онуків.

Діти залишили свою домівку, зостались без роботи.

Чоловік жив і працював у Києві.

Про війну багато говорили, але ніхто її не чекав насправді. Напад росіян нас шокував, як і їх поводження з українцями.

Діти привезли з собою бабусю невістки. Вона погано ходить і хвора. Ми не могли забирати її с собою у погреб, тому відводили у кімнату з двома стінами. Вона казала, що сиділа і молилась там. Літаки бомбили місто: зруйнували хлібозавод, електропідстанцію.

Хочеться, щоб війна скінчилась якнайшвидше. А поки що вдячна Богові за кожен прожитий день. Мрію про те, які ми всі будемо щасливі, коли настане мир. А як буде мир, все налагодиться.