На початку війни ми були у рідному Маріуполі, вдома, з двома дітками. Дистанційне навчання вже було неможливе з першого дня. Без опалення, світла, води, газопостачання доводилося готувати їсти на вулиці на вогнищі. Також не було зв'язку, не знали, що з рідними, як вони, чи живі. Поруч падали снаряди та бомби, всюди щось горiло. У квартирi був холод, +7 градусiв, березень лютував як лютий.

Найстрашнiше було, коли ми вирiшили все ж рятуватися: пiшки з дiтьми йшли з дому на край мiста пiд час вибухiв.

Була нестача їжi, продукти закiнчувалися. Також була нестача води, i технiчної, i питної: доводилося, ризикуючи життям, ходити по воду.

Вiйна забрала нашi домiвки, ми не можемо жити у рiдному мiстi пiд окупацiєю. Частина родини разом на Українi, частина родини залишилась у Маріуполі, а деякі - за кордоном. Коли не було зв'язку i мiсто було пiд постiйними обстрілами, рятувалися хто як мiг.

Довгою дорогою з окупацiї до України нам зустрічалися добрі люди: це було зворушливо.

На згадку залишились фотографії, зроблені у рідному мирному Маріуполі. Дуже боляче їх передивлятися. А відео, як зараз руйнують будинки у Маріуполі, просто неможливо дивитися без сліз.