Ми пенсіонери з чоловіком, йому 67 років, мені 64 буде. Жили із сім'єю у Кремінній, діти там жили. Ми вже в літах. Гарно жили, працювали, готувалися до пенсії, до старості. Був свій бізнес, своя робота. Тепер всього лишилися, нічого немає. 

Я ніколи не вірила, що таке може бути. XXI вік на дворі. Як можна в людей стріляти? Багато є других способів, щоб робити погано.

Мені зателефонувала дочка з Харкова - їх там атакували одразу літаками і бомбами. Вона мені сказала: «Мамо, у нас війна». А в Кремінній ще якось далеченько гуркотіло. 

Ми проживаємо в приватному домі, так що в нас більш-менш запаси були, свердловина своя і сонячні батареї свої були. Ми були більш-менш забезпечені і незалежні. 

Наша сім’я дуже проукраїнська, нам там ніяк не можна було залишатися. Почали поступати загрози, телефонні дзвінки від колаборантів. Хата зараз спалена, її там вже немає, машина також пошкоджена – кришу пробило. 

Ми поїхали звідти без нічого. Всю Україну проїхали, спочатку в Полтаві, потім у Вінниці, потім на Київ, з Києва на Харків, з Харкова зараз знову під Києвом. І зараз, буває, як накриє, то дуже погано, потім відпускає помалу. Діти, онуки трішки відволікають. Крім того, що гуманітарна допомога, люди нам співчувають, і на тому дякуємо. 

Потрібно, щоб війна закінчилася, тоді майбутнє будемо вимальовувати. А зараз - не знаю, яке майбутнє буде. Тут не знаєш, де завтра будеш.