Ми жили в окупації кілька місяців. Їжа і ліки перестали продаватися вже з третього дня повномасштабної війни. Потім був страшний, багатогодинний виїзд з Херсону на свій страх і ризик. Евакуаційний поїзд Одеса - Львів, темний вокзал, темні вагони, повітряна тривога. А далі адаптація у Львові втрьох з дітьми - пошук житла, роботи, школи. Нікого в нас, окрім нас самих, не було.

Ранок о 5:30 почався з дзвінка від сестри. Я вийшла на балкон і побачила стовп чорного диму з боку Чорнобаївського аеропорту. Увесь день минув у спробах зняти гроші, купити ліки для стареньких батьків, знайти продукти. Скрізь були шалені черги.

Дітям я сказала, що сьогодні в школу вони не підуть, бо почався напад рф. Показала стовпи диму, пояснила правила безпеки, як поводитися в квартирі, наказала на вулицю не виходити. Діти були дуже налякані. Майже місяць ми всі спали разом.

Страшного було багато. Наприклад, через півтора місяця домовилися піти в перукарню по дзвінку. Вийшли - і за п’ять метрів броньовані військові машини. Ми одразу повернули в інший бік, я молилася, щоб нас не зупинили, обходили десятою дорогою.

Виїзд з Херсону був полями - щойно збита палаюча техніка, дев’ять блокпостів, насмішки, погрози, бої в полях, а ми абсолютно беззахисні.

Це не минуло безслідно. Я досі здригаюся від кожного гучного звуку. Боюся літаків і гелікоптерів - одразу шукаю очима сховище, де можна впасти разом з дітьми. Дітям довелося адаптуватися тут. Усе з нуля, починаючи з виделки.

У Херсоні не було поставок.

Найстрашніше було дістати гормональні ліки для мами після місяця після онкооперації, щоб вона була жива. Нестача ліків була смертельною. Вода з крана. Пошук їжі і хліба - це було, як у фільмах про блокаду.

Ми виїхали з двома шкільними рюкзаками і сумкою. Дозволили взяти по одній особистій речі. Я взяла ікону Божої Матері. Молодший син взяв зайчика. Старший - маленьку коробочку зі своїми скарбами.