Мене звуть Ольга, мені 36 років. Ми почули погані новини вдома, у Луганській області. Намагалася не вірити, що це правда. Я пішла на роботу, лишивши дітей вдома. Але на роботі була паніка. Всі збирали цінні речі. Через дві години почалися польоти по місту. Так швидко додому я ще ніколи не бігла...

Відсутність укриття поблизу дома. Діти малі, лежача бабуся... Важко було дістати продукти, бо постійно були вибухи, та й на полицях майже нічого не було. Бабуся з мамою не хотіли виїжджати на той момент. А я думала, треба рятувати дітей... Тоді був важкий вибір кого лишити: батьків чи лишити дітей під обстрілами.

На щастя, були волонтери, які допомагали і шукали ресурси. Наразі ми всі разом. Ми виїхали з дому. Нажаль, серце бабусі не витримало.

Коли ми їхали майже дві доби в поїзді, люди ділилися останніми продуктами, і ми почували себе як одне ціле.

Зараз я працюю на своїй роботі, але дистанційно. Всі улюблені речі залишилися вдома...