Не вся родина Олени витримала переїзд під обстрілами «Градів». Її свекор помер, а свекруха пережила інсульт

Ми з міста Попасна Луганської області. До війни у нас була своя хата, подвір’я. У нас велика сім’я була, а зараз розкидало всіх - кого куди. Всі залишилися без житла. До війни ми жили добре, все було, всього вистачало. А як зараз буде - невідомо. Чоловік працював на заводі, зараз залишився без роботи і без пенсії. Тому що трудова книжка на заводі залишилася і її неможливо відновити.

Під час війни помер батько чоловіка від переживань, тому що прийшлося виїжджати під обстрілами. Мати чоловіка перенесла два інсульти.

В перший день війни ми були вдома, чоловік у лікарні лежав. Я спочатку не повірила, що почалась війна, але про це говорили по всім каналам телебачення.  

Мабуть, найважчим було розуміти, що на нас напали ті, від кого ми цього ніколи не чекали. Важко було залишитись без нічого - батьки дуже переживають. Моя мама ще Другу світову війну пам’ятає. Їй не віриться, що зараз таке робиться в світі.

Ми виїхали з Попасної на початку березня, тому що від вибухів в будинку постійно вилітали вікна. Ми двічі забивали їх, та коли втрете лишились без вікон, бо снаряд влучив у сусідній будинок, син приїхав і сказав: «Давай якось виїжджати». Ми вдячні хлопцям з МНС - вони нам допомогли виїхати в Дніпропетровську область.

Ми виїжджали, коли була активна фаза обстрілу Попасної. Було дуже страшно. Ми спілкувалися з сусідами, які виїжджали пізніше. Вони розповіли, що будинок наш значно постраждав від артобстрілів, а те, що від нього лишилось, просто догоріло. Повертатися нам нікуди.

Відносини між нашими родичами, які залишились в Україні, не змінилися. Навпаки: ми почали підтримувати один одного. З родичами, які залишилися в росії, у нас немає ніяких відносин - вони не розуміють нас.

Хочеться, щоб війна скінчилась якнайскоріше і нашою перемогою. Хочеться повернутись додому, хоча і нікуди. Будемо відбудовувати.