Росіяни залякували людей, перераховували населення, виганяли місцевих жителів з будинків.

Я із селища Кам’янка, це Пологівський район. Ми жили на околиці селища. Сім’я моя з чотирьох чоловік складається. Моя мама - інвалід першої групи, вона лежача.

Третього березня нас почали обстрілювати. Росіяни одразу розбили заправку, зруйнували частину будинків на околиці і вбили людину. Моя однокласниця йшла по воду і загинула від уламка снаряду. Після цього до нас заїхало багато військової техніки.

Росіяни осіли в сусідньому селі. Вони позаймали будинки, повиганяли людей на вулицю і звідти обсрілювали Пологи.

Після того, як нас окупували, було незрозуміло, як працюють магазини і банки. Потім окупанти почали грабувати магазини і аптеки. Не стало хліба. Десь п’ятого березня розбили електропідстанцію у Молочанську і ми залишились без світла на 13 днів. Багато будинків опалювались електрикою і люди лишились без опалення в двадцятиградусний мороз. Добре було тому, в кого ще були котли, або печі для твердого палива – мали можливість у хатах топити.

Ось так і жили в окупації: без світла, без тепла і без хліба.

Порятунком для нас стала харчосмакова фабрика «Смак» - вони привозили хліб і ми стояли в довжелезних чергах, щоб купити одну хлібину в одні руки.

Далі були нескінченні потоки ворожої техніки. Вони проходили повз наші будинки з Донецької області, із Маріупольського напрямку. Ми були у відчаї, коли бачили цю страшнючу техніку на власні очі. Погано було так, що несила була голову догори підняти. В такому стані ми прожили місяць. Ми не розуміли до кінця, наскільки небезпечною для нас була ця ситуація.

П’ятого квітня росіяни забрали начальника поліції. Його тримали добу.

Окупанти повідомили родині, що його вбили. Вони так сказали, щоб шокувати і залякувати населення. Через добу його відпустили. Але для нас усіх це був такий сильний стрес, що основна маса населення виїхала вже шостого та сьомого квітня. Ми їхали до Запоріжжя у колоні з трьохсот машин.

Найскладніше було вивозити нерухому маму. Після трьох інсультів у неї сталися зміни у мозку. Мій чоловік був в АТО. Я дуже боялась, що маму про щось будуть питати на блокпостах, і вона почне говорити те, чого не можна.  

Нам треба було проїхати 19 блокпостів. Безкінечні запитання, оті страшні нелюдські очі, якими окупанти обдивлялись нас і наші речі. Це було важко пережити. Коли доїхали до Оріхова, ми вийшли до наших хлопців із ЗСУ - і не могли на них надивитись. Ми очам не вірили, що бачимо їх, що вони живі - тут, поряд з нами. Поки жили в окупації, ми так зневірились, що нам здавалось, що ЗСУ уже просто немає.

Я й досі не можу до кінця оговтатись від пережитого. Якось їхній КАМАЗ під брезентом повільно заїхав на нашу вулицю. З-під брезенту почали вилазити російські солдати. Їх була незліченна кількість. Вони розсипались по хатам і робили перепис населення: скільки в якому дворі людей живе. Я зараз живу у Запоріжжі. І коли рано-вранці у двір під гіллям дерев повільно в'їжджає велика машина, яка забирає сміття, я згадую той страшний день і той КАМАЗ. Щодня я бачу машину для сміття і щодня згадую, як ті нелюди розсипалися по селищу, щоб переписувати нас.

Я точно знаю, що ми переможемо. Це буде нелегко і не швидко. Є багато факторів, які на це впливають. На превеликий жаль, не впливаємо ми. Але ми віримо і чекаємо. Можливо, ближче до осені щось зміниться на нашу користь у Херсонській і Запорізькій областях.