Наша сім’я жила у Сєвєродонецьку: мій чоловік - військовослужбовець, я працювала медсестрою, донька вчилась у другому класі. 24 лютого о четвертій годині ранку чоловіка викликали за тривогою на службу, а через пів години він зателефонував і сказав, що почалась війна. Ми з донькою зібрали теплі речі, медикаменти і документи, й вирушили до батьків у село неподалік від міста. В подальшому цей населений пункт став передовою лінією між окупантами та ВСУ.

Ми жили у підвалі під постійними обстрілами, боялись навіть вийти на подвір'я. Там уже починалась гуманітарна катастрофа, бо не було де купити ліки, їжу.

Першого квітня ми з дитиною під обстрілами виїхали на територію, яка підконтрольна Україні. Тут нас зворушило тепле відношення небайдужих людей, які дізнавались, звідки ми приїхали, і дуже допомагали. У тій частині Запорізької області, де ми зараз перебуваємо, бойових дій немає, тому почуваємося у безпеці.