З 26 лютого наші нові райони Сєвєродонецька, де жила моя сім’я, російські війська почали обстрілювати снарядами, мінами, ракетами. У нас не стало світла, води, газу, опалення. В квартирах було холодно і дуже небезпечно. Тому ми були змушені всією родиною переміститися у підвал та на перший поверх до сусідки.
Ми пройшли через все. Топили сніг, готували їсти на багатті, воду набирали в каналізаційних люках. Коли була можливість, у пожежних гідрантами набирали воду під обстрілами і ракетами. За ці півтора місяці ми побачили і відчули страх війни. Попри всі ці труднощі, ми з сусідами допомагали один одному, нам допомагали поліція, губернатор нашої області, волонтери привозили гуманітарну допомогу під жахливими обстрілами.
У місті становилось все небезпечніше. 2 квітня сусід отримав два поранення на очах у нашої десятирічної дитини, а 12 квітня ми разом виїхали із зони бойових дій до Черкас. Тут наша донька ще не відчуває себе в небезпеці. Вона не може подолати страх і ночами підривається з ліжка від кожної сирени.