Жанна Володимирівна до останнього сподівалася, що її місто оминуть активні бойові дії. Та коли снаряд прилетів на її обійстя, вирішила виїжджати. Зараз вона ні про що не може думати, крім закінчення війни і повернення додому. 

Ми з мамою жили в місті Оріхів, а зараз мешкаємо в Запоріжжі. Мені 54 роки, мамі – 84.

Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого. Коли я змінилася з добового чергування, мені зателефонував син і сказав, що почалася війна.

Майже одразу світло почали перебивати, вода зникла. Одна організація дозволяла набирати в себе воду і заряджати телефони. Продукти у нас були, бо ми завжди ними запасалися від зарплати до зарплати, а гроші на ліки брали з маминої пенсії.

Ми перебували за сім кілометрів від окупованих сіл. Коли почали так бити, що вікна повилітали, а в сарай снаряд прилетів, ми виїхали. Нас вивіз мій племінник.

Уже неможливо було залишатися. Ми й так довго тягнули - сподівалися, що все це ненадовго, що наше місто оминуть. А вийшло, що Оріхів розбили й продовжують розбивати.

Приїхали в Запоріжжя, бо знайома надала житло, хоча все одно ми за нього сплачуємо.

Засмучує те, що ми не вдома: ні роботи немає, нічого. Я взагалі зараз не можу працювати, бо моя мама стала лежачою. Вона на одній легені живе, їй викачку роблять. Лікарі сказали, що самостійно легені в неї більше не працюватимуть.

Одна війна в голові. Єдині приємні моменти – дізнаватися про визволення наших територій. Сподіваюся, що навесні вже будемо жити в мирній країні.