Я з Херсона, до війни працювала землевпорядником і геодезістом. Було гарне життя. Мої батьки живуть за 15 кілометрів від кордону з Кримом. Мені батько зателефонував о четвертій ранку, сказав одне слово:  «Почалося». Ми бачили все з 2014 року - звісно, після цих слів разом із чоловіком почали збирати речі, поїхали в село під Херсон до родичів. Там потрапили в окупацію і застрягли в селі.

Не було підвозу продуктів, бо рашисти не пропускали допомогу. Відключили світло, воду. Готували їжу на багатті, було ще дуже холодно. У мінус десять ми спали в холодній хаті. А коли почався повний безлад, коли всі села були в окупації,  ми 17 квітня не витримали і польовими дорогами за допомогою провідників виїхали до Кривого Рогу. 

Все наше життя залишилося в Херсоні. Батьки мого чоловіка виїхали. Мої батьки залишилися в окупації, але будуть намагатися виїхати. 

З перших днів у нас базувалися десь 40 гелікоптерів, тато в перші дні телефонував і казав, що дуже багато техніки заходить із Криму. Зараз начебто батьків не чіпають, щоб провести референдум. Але я думаю, коли буде наступ ЗСУ, то поведінка окупантів зміниться.

Багато історій розповідали люди. Усі панікували, але я все спокійно сприймала. Ми виїхали з села, коли я дізналася, що в сусідніх селах росіяни почали ґвалтувати дівчат. Ми тоді вирішили виїхати, бо мені 24 роки, іневідомо, що нас чекало попереду.

Ми з перших днів розуміли, що це нешвидко закінчиться. Якщо війна буде до кінця 2022 року, то це буде щось неймовірне, але ми не сподіваємося на це. Буде дуже багато жертв: домівок, життів близьких, тому я не вірю, що все закінчиться швидко, але дуже хотілося б.