Мені 66 років, чоловікові - 70. Приїхали в Миргород разом із ним та мамою - їй 91 рік, вона інвалід першої групи. Сказати, що ми в скрутному становищі, – це нічого не сказати, але залишатися в Краматорську з мамою, яка потребує регулярної медичної допомоги, ми не могли.

Я йшла на роботу, і над головою летіли ракети на аеродром. Одну з них я бачила дуже близько. Я навіть перейти вулицю не могла, тому що люди тікали вже о п’ятій ранку на машинах. 

Була нестача води, вимикали світло. Ми виїхали, бо нам сказали, що взимку не буде опалення. Мер та губернатор закликали виїжджати. Ми поїхали трошки раніше, ніж прилетіло на вокзал у Краматорську. Це було жахливо.

У 2014 році в нас була квартира в центрі, і ми були змушені її продати, тому що я не хотіла пережити знову той шок від 2014 року. 

А коли все почалося у 2022-му, то поруч із сестрою чоловіка прилетіла ракета. Це було 17 березня. Зруйнувало її квартиру. Вона виїхала, а ми забивали вікна та двері. Ми розуміли, що якби вони були вдома, то загинули б. Був страх і шок. 

Раніше я ніколи не була на Полтавщині, а коли ми сюди виїхали, виявилося, що тут дуже приємні люди, ввічливі й добрі. Ми жорсткіші набагато.  

Були труднощі з матусею, але нам допомогли волонтери. А той хлопець, що нам допомагав виїхати, загинув 8 числа. У мене таке враження, що ця війна не закінчиться, поки всі росіяни не перемруть.

З кожним днем усе тяжче жити. Велика інфляція, ціни піднялися, а платити за квартиру тут і за комуналку в Краматорську дуже складно. Я поки що зовсім не бачу майбутнього. Аби тільки всі мої живими залишилися.