Жили ми нормально, нікого не звали сюди. Жили своїм життям, працювали на заводі. Потім на пенсію пішли і ще робили. 

24 лютого о п’ятій ранку пролунали вибухи: прилетіли ракети на аеродром. Потім - пішло-поїхало. Ми в квітні виїхали в Кропивницький, потім повернулися назад, були вдома, а пізніше виїхали до доньки в Слов’янськ. Ми виїхали 7 квітня, а 8-го обстріляли залізничний вокзал. Дівчина з нашого району загинула. Ми вже були в Кропивницькому на той момент. 

Рідних вже п’ять років не бачу. Мамі 88 років. Вона з братом - в Горлівці. 

Ми отримували гуманітарну допомогу і в Кропивницькому, і потім тут. Я не дуже знаю, від кого, бо там більше син займався. В лікарні я лежала, мені давали безплатну допомогу по програмі. 

Миру хочеться і спокою, більше нічого не потрібно.